Науковий керівник дослідної роботи Володимир Федорович Лепень- вчитель Городнянської районної гімназії
Храм Святої Трійці
Храм Святої Трійці
Річка Чибриж
розділяє місто Городня на дві частини. Перша (головна) знаходилась по
лівобережжі та мала назву «Центральна»
(інша назва «Красна» від вулиці «Красной», що йменувалася так, тому що
колись тут знаходився будинок міського отамана «Краснога»). Саме у цій частині возвеличувався
Храм Трійці мав
три побудови. Час спорудження першого невідомий, проте є відомості, що він
згорів у 1696р.
У 1752р. на
замовлення останнього гетьмана України Кирила Розумовського відомий український
художник XVIII ст. Г.А.Стеценко (1710—1781) розписав храм.
Ним були виконані картини «Воскресіння Христа», «Іоанн Богослов», «Покладення в
труну» та інші за біблійними сюжетами. (О. Седень. «Обитель віри православної»
- газ. «Новини Городнянщини» від 22 травня 1999 р- Стор.2)
Йому
довелося чимало попрацювати, щоб перетворити понижену, з малою кількістю
світлових пройомів громіздку будівлю храму в яскраву архітектурну споруду, яку можна
було б охопити одним поглядом. Для цього Стеценко запропонував летку різьбу і
ажурні, видовжені вгору форми ярусів, збільшив розміри ікон і, використовуючи
симетрію, розчленив іконостас фігурними обрисами на чотири яруси. Таким чином
була збережена стрункість всієї перед вівтарної стіни іконостасу.
У храмі
зберігались Євангеліє 1605р. з написом: «Надано
въ церковь живот. Тройцы Городнянскую отъ старожиловъ Городнянскихъ Авдея
Васильевича и сына его Григорія Дубовиковъ, Григоріемъ же Корниліевымъ
Дубовикомъ, сотником Городнянскимъ, 1762г. поновлено»; требник «Требникъ Могилы львов. п., цветная тріодъ
черв. п. 1685г.» (Прибавление
к Черниговским епархиальным известиям. – Часть неофициальная. – 1872г. - №21. –
с.441 – 442).
Остання
перебудова храму відбулася 1874р., коли за проектом інженера-архітектора Д.В.
Савицького (1829-1899) та на кошти парафіян споруджено мурований собор, який і
став справжньою окрасою міста. Найбільшим вкладником і запопадливим будівником
церкви став тодішній міський голова, купець першої гільдії, меценат Павло
Миколайович Писарєв. «Храм этотъ
величественный, о пяти главахъ, съ позолоченными куполами и крестами, по
выдающейся архитектуре своей – служитъ, безспорно, лучшимъ украшеніемъ города»,
- писала газета «Черниговские губернские ведомости» 18 березня1895року.(Газ.
«Черниговские губернские ведомости». – Державний архів Чернігівської області. –
18 марта 1895г. - №391. – С.1).
Священниками
храму святої Трійці були люди освічені й талановиті. У 1721 р. - о.Олександр,
пресвітер. З 1742 р.- Іустин Лініцкий. Відомо, що разом з двома своїми братами
Лініцкій отримав освіту в Київській академії. Старший його брат Василь, у
чернецтві Варлаам, з 1719 року був єпископом Суздальським, з 1723-
Коломенським, з 1726- Астраханським, з 1731 по 1738р. -Псковським.
До
часу свого священства в соборному храмі м. Городні Іустин Лініцкій разом із товаришем
по навчанню, українським мандрівником-паломником В.Григоровичем-Барським (1701-1747),
автором відомих «Мандрівок Василя Григоровича-Барського по святих місцях Сходу
з 1723 по1747 рік», відвідав пішки Рим, а потім Корфу, Кефалонію, Зант, Хіос,
Солун і Афон, звідти- Палестину, Сірію, Аравію до гори Сінайської, Єгипет.
Зупинявся у Константинополі,ходив Антіохію. Через Румунію, Болгарію,Молдову і
Польщу повернувся додому.(В.І Барсуков. Життяі праці В.Г. Барського.- СпБ,1885)
Після себе він за прикладом Барського залишив рукописну книгу про подорож, яка довгий
час зберігалась у його сина Григорія – також Городнянського священника-, але
була втрачена в 60-тих рр. ХІХ ст.
Разом
з о. Іустином в храмі співслужили о. Омельян та о.Василій (Трусович Василій Аввакумович).
о.Василій (Трусович),не маючи дітей, у 1757 р. передав свій маєток о. Іустину
(Лініцкій був одружений на дочці сотника Григорія Дубовика - двоюрідній сестрі
Василя Трусовича) та прийняв чернецтво під іменем Варфоломей в Любецькому
монастирі.
У 1767р.
при соборі діяло 13 церковних лавок. Пізніше 4 будинки, три з яких здавались у
найм на користь храму.
Згідно
із церковних записів число прихожан становило:
у 1770р. -600 чол. та 585 жін.,
1790р. - 625 і 610,
1810р. – 650 і 640,
1830р. – 720 і 730,
1850р. – 795 і 789,
1860р. – 835 і 851.
Ця перлина
зодчества могла б прикрашати місто і сьогодні, проте була зруйнована у 1936р.
Церква Св. Василія Великого
Інша частина
міста Городні знаходиться на правому березі р. Чибриж. Вона іменувалася «Максимівка» (від назви будинку козака
Максима). Тут знаходилась приходська дерев’яна церква «Св. Василія Великаго» доволі старої архітектури.
Церква була перевезена
з с. Хотуничі у 1757р. з дозволу духовного керівництва козаками, які писали: «Въ местечку Городне имеется одна церковь живоначальныя Троицы, при
которой для священнослуженія три священника… О сей же сторони, где и мы атаманъ
съ козаками и приказчикъ с постолитими живемъ, во время весенне и осеннее за
переездомъ черезъ греблю, отъ частой прорвы, крайнюю претерпеваемъ нужду и
обрядовъ церковныхъ лишаемся…»
Нову церкву
поставили на розі вулиць Хворостороївки і Петроградської (теперішніх
Пролетарської і Леніна). Богослужіння започаткувалось освяченням і урочистим
богослужінням в ім»я імператриці Єлизавети Петрівни
Згідно церковних
книг у церкві Св.Василія прихожанами були:
у 1770р. – 228
чоловіків і 215 жінок,
1790 – 242 і 248,
1810 – 254 і 264,
1830 – 276 і 280,
1850 – 281 і 300,
1860 – 288 і 306.
Старожили Городні
пригадували: церква збирала на молебни багато людей. Сюди ходили й віруючі
хуторів Петрушева,Ткаченка,Маслова, Шабаса, що були уздовж дроздовицької дороги
(Голгофа)
Церква була
обнесена залізною огорожею, мала дерев’яну дзвіницю та велике книгосховище, в
якому було і унікальне «Євангліє» 1748 р.
В той час церква
знаходилась фактично на околиці міста, скоро біля неї був закладений цвинтар
для поховання високопоставлених осіб. Тут знайшли останнє пристанище нащадки
городянських дворян Силковських, Бордовських, Ждановичів, Стамерів.
На паперті церкви
Св. Василія покоїться прах генерал-ад’ютанта, одного з улюбленців імператора
Павла І – князя Миколи Осиповича Котлубицького. Все своє життя він був найзавзятішим
християнином і другом народу. Пам’ятаючи дану йому ще в ранній молодості
настанову знаменитого державного мужа графа Петра Олександровича Рум'я́нцева-Задуна́йського:
«Я бачу, що ти будеш близькою людиною імператору:дивись, проси в нього всього
для всіх. Але для себе, щоб твій язик не посмів заїкнутись попросити що-небудь.
Серце цареве в руці Божій і, якщо треба буде Богу, цар сам нагородить тебе.» (О.
Седень Обитель віри православної. –газ. «Новини Городнянщини» від 22 травня
1999 р. – Стор.2)
Цей рідкісний
чоловік провів останні роки старості і закінчив життя у сестри В.Й. Войцехович
поблизу Городні, в її хуторі Нікольському.
«Надъ могилою князя Котлубицкаго устроенъ при
церкви притворъ съ неугасаемою лампадою, но последняя, за смертію
родственниковъ, въ настоящее время не поддерживается» (Газ. «Черниговские губернские ведомости». – Державний архів
Чернігівської області. – 18 марта 1895г. - №391. – С.1).
До наших днів збереглася
могила відомого українського етнографа, лікаря Степана Даниловича Носа.
Василівська
церкву було зруйновано в середині 1930-х років. На її місці з матеріалів
знесених Василівської церкви та Троїцького собору було побудовано дитячий садок
-
Церква Святого Миколи Чудотворця (Свято-Миколаївська
церква)
Третьою, крім
вище згаданих приходських церков, також на тодішньому виїзді з Городні (у напрямі с. Вокзал-Городня
та Сеньківки) по вулиці Стародубській
була дерев’яна, кладовищенська церква св. Миколи
Чудотворця, що побудована полковим суддею Авксентієм (Овксентієм) Понощатенком
у 1781р.
«Старое кладбище расположено въ той части города, где въ прежнее
время, по преданію, возвышался земляной валъ, служившій сторожевымъ постомъ и
защитою местечка Городни отъ набеговъ татар. Кладбище это в
настоящее время
совершено сглажено и на немъ возведены частныя постройки. Судя по площади этого
кладбища, надо полагать, что сто летъ тому назадъ местечко Городня было
незначительнымъ поселеніемъ…» [Газ.
«Черниговские губернские ведомости». – Державний архів Чернігівської області. –
18 марта 1895г. - №391. – С.1].
Церква вистояла в
трагічні 30-ті роки ХХ століття й дала своє благословення тисячам городнянців на фронти Великої Вітчизняної війни у
день Святих першопрестольних апостолів Петра і Павла (12 липня 1941р.).
Під час
тимчасової окупації Городнянського району німецько-фашистськими загарбниками (1941
1943) німці на деякий час дозволили богослужіння, намагаючись привернути
віруючих на свою сторону. Але вже на Водохрещя 1942 р. (19 січня) німецьке
командування перериває Хресний хід на р.Чибриж і забирає працездатних чоловіків
і жінок для перевезення вантажів. Не допомогли й умовляння священика. (Шпунт
Ю.Г. Повесть детства моего. –Городня,1997) А в самій церкві невдовзі розмістили
коней. Боляче переживали віруючі
наругу над святинею…
Після вигнання
окупантів Червоною Армією життя Свято-Миколаївської церкви відновилося. Прихожани позносили ікони, взяті на переховування,
зробили ремонт. Першою півчою стала телефоністка райконтори зв'язку В.І.
Назимко. Обов'язки священника виконував агроном контрольно-насіннєвої
лабораторії В. Якуш, який виявився недавнім випускником Московської духовної
академії. Регент І.Біленко створив хор,в якому серед інших співали В. Назимко,
Є.Дворецька, Т.Шпунт.(О.Седень. Обитель віри православної.- газ. «Новини
городнянщини»,-від 22 травня 1999 року, Стор. 2)
Із
середини 40-х років у церкві служили ще 2 священнослужителі: отець Димитрій і
отець Панфіл. Вони,як і Якуш,були випускниками духовних закладів. Отець Панфіл
з'явився в Городні восени 1941 року, вирвавшись із блокадного Ленінграда. Саме він
був пресвітером в церкві в перші роки окупацїї. Після закриття храму фашистами переховувався
в навклишніх селах, а потім Седневі. Зі смертю о. Панфіла та о.Димитрія на
початку 50-х років у церкві залишився правити о. Василій.
В.І.
Назимко відзначає безкорисливість священництва, які подавали у цьому приклад
церковній громаді: «Скільки подарунків у порядку благодійництва передав о.Василій
тодішнім дитсадкам №1 та №2 з щорічних пасхальних дарів, не залишаючи нічого
для себе».
Приміщення церкви
було занесене до реєстру архітектурних пам’яток XVIII ст. проте і це не врятувало її. Церква Миколи Чудотворця була
закрита в 1962 й розібрана у 1963р.
На місці
зруйнованої у 1991-1999 рр. була побудована нова Свято-Миколаївська церква. Розташована
на перехресті сучасних вулиць 1 Травня та Кірова.
Фото. 2012р. Сучасний вид Свято-Миколаївської церкви
Голгофа городнянських
церков.
Однією з найтрагічніших сторінок історії України в XX ст. є
реалізація політичного курсу Комуністичної партії щодо релігії та церкви
впродовж 20-30-х років. Незважаючи на гігантські зусилля партійно-державних органів
та ДПУ, результати боротьби із релігійністю були незначними. Населення у
переважній більшості залишалося віруючим. Тому не випадково не припинялись
атаки па «нахабніючу попівщину», котра начебто своїм існуванням розпалює
контрреволюційні настрої в країні. Приклад для нової хвилі антицерковної
істерії, як і у попередні роки, подав Й.Сталін. У вересні 1932 р. журнал
«Молодой авангард» повідомив, що генеральний секретар ЦК ВКП(6) спеціальним
рішенням проголосив «безбожну п'ятирічку». До 1937 р. в СРСР мали бути
ліквідовані всі релігійні конфесії і різні зовнішні вияви релігійності
[Мартирологія Українських Церков. - Торонто; Балтимор. - 1987. -Т.1. - С. 1037.].
Державний маховик по остаточному «викорчовуванню» релігії
запрацював на повні оберти. Першою від «войовничого» атеїзму в 1935 році
постраждала Василівська церква.
На перших порах на неї повісили замок і перестали охороняти.
Далі розпочались більш драматичні події З церкви пожежники спочатку безцеремонно
поскидали хрести. А потім і
покрівлю. Матеріал перевозили на пустир по вул. Волковича. Тут з нього
побудували лазню, що працювала до 50-х років. (Але вона не задовольняла потреби,
тому на її місці спорудили нову лазню.) Ікони та інше церковне майно розібрали
віруючі і пізніше передали в Свято-Миколаївську церкву. (Седень О. Голгофа
святої обителі. –газ. «Новини Городнянщини», січень 2003 р.)
Невдовзі замок начепили й і на окрасу міста - Троїцький
собор. В травневі дні 1936 року навколо храму звели риштування аж до самих куполів,
спішно спорудили дерев’яний жолоб в кілька десятків метрів для спускання цегли
на землю. Розбирання – руйнування - городянської святині було доручено трьом
організаціям:виконкому міськради,районному комбінату комунальних підприємств
(керівник і.Т.Шамрай, городянській пожежній частині. ЇЇ на об’єкті представляв
начальник Хрипівської пожежної команди Васильєв. Безпосередньо керував роботою
А.Резнік. До розбирання церкви була залучена переважно молодь. За свідченнями
старожила міста Пархоменка платили 16 –річним за роботу наполовину менше, ніж
дорослим. Але спонукала їх до такого крайня бідність. « У батька було 10 дітей,
один одного менше. І треба було виживати»(О.Седень. Скорботний ангел. - газ.
«Новини Городнянщини від 14 червня 2003 року – Стор.1)
Підпилювали і скидали хрести під покровом травневої ночі
пожежники села Хрипівка. Роботи було чимало: 4 хрести і один з них, на дзвіниці
висотою 25 метрів. Падаючи, він ледь не пошкодив житловий будинок. Після того
почали розбирати стіни. Цеглу реалізовували на місці городянам. Частину її
використали для ясел-садка по вул. Пролетарській. Один з найсумлінніших
розбирачів храму П.Ющенко упав з риштувань. Городяни назвали цей випадок
покаранням від Бога.
Коло собору знаходився цвинтар. На ньому було поховання дочки
П.М. Писарєва з статуєю скорботного ангела. Від нього,як і від фамільного
склепу Писарєвих, інших поховань не залишилось й сліду. Так була зруйнована
церква, що простояла 204 роки.
Пережила лихоліття на недовгий час «наймолодша» за віком Свято-Миколаївська
церква. Чергова хвиля антирелігійної боротьби припадає на повоєнний час,
особливо на час перебування при владі М.С.Хрущова. Масове закриття церков та
інших релігійних центрів стало сумним символом того часу. Протягом 1945-1964
pp., З 122 церкви та молитовні будинки в Україні були закриті: 60 – у 1953 p.,
41 – у 1954 p., 18 – у 1955 p., 17 – у 1956 p., 10 – у 1957 p., 64 – у 1958 p.,
262 – у 1959 p., 747 – у 1960 p., 993 – у 1964 р.[ Єленський В. Сувора «відлига» // Людина і
світ. 1990. № 6. С. 20-26; № 7. С. 24-29.]
На початок 60-х років у колективі Свято-миколаївської церкви
розпочалися непорозуміння Свято-Миколаївської церкви, які переросли у конфлікт
з священиком М.Забіякіним. Цим конфліктом вміло скористалися владні особи
міста. Священика умовили відмовитись від посади. М.Забіякін не витримав,
перейшов працювати касиром районного комбінату комунальних підприємств. Церкву
закрили.(О. Седень Обитель віри православної. –газ. «Новини Городнянщини» від
22 травня 1999 р. – Стор.2) Згодом приміщення передали рембуддільниці. Через
рік за рішенням виконавчого комітету городянської міської ради (голова Волочок)
церкву розібрали.
Вірний християнському обов’язку невеличкий колектив
Свято-Миколаївської церкви з В.І. Назимко перейшов у Хрипівську Преображенську
церкву, де й ніс Божу службу аж до відкриття молитовного будинку у Городні.
Так зберегли вірність і православній вірі, і кращим
городянським традиціям.
Пам’ять народна.
«В начале
ХХ столетия в Городне издавались почтовые открытки с фотоснимками улиц
Черниговской и Петербургской, зданий мужской и женской гимназий, Чертова
мостика. Жаль, не сохранилась открытка с церковью, на которую моя бабушка по
вечерам молилась, как на икону.
Церковь была построена в XVIII веке – четыре позолоченных купола и
колокольня, расписана известным художником Стеценко. Рядом – кладбище с
вековыми липами и кленами, обнесенное кованной металлической оградой. Через
дорогу, в здании, которое сегодня городнянцы называют Порт-Артур, располагалось
НКВД.
Церковь разрушили в 1936 году. Сначала сбросили золотые колокола,
потом разобрали купола. Горожане молча наблюдали, крестились и плакали. Один из
рабочих сорвался вниз и разбился насмерть: будто в знак того, что нельзя
глумиться над святыней.
Снесли храм до кирпичика, из которого выложили тротуары. Могилы
знати сравняли с землей, ограду убрали и высадили скверик. В центре – памятник
Ленину с указующим перстом. А на месте могилы священника устроили детскую
площадку, на которой малыши долго находили белые камешки – остатки церковных
ангелов.
Когда в конце 70-х на этом месте строили Дом культуры, прошлое
опять напомнило о себе. Под землей сохранился фундамент церкви, а под ним –
древние захоронения священников, их останки и парчовые ризы.
Жаль, что нельзя время вернуть вспять, нельзя ничего исправить.
(Світлана Самойленко «Улица моего детства» - газ.« Деснянская
неделя» від 17 травня 2012 - Стор.5)