Народний театр князя Орбеліані в Городні

У науково-дослідницькій роботі висвітлено процес становлення в Городні на початку ХХ століття народного театру під керівництвом талановитого режисера, виходця з князівського грузинського роду Іліодора Миколайовича Орбеліані. Зокрема, розглянуто діяльність самодіяльних артистів аматорського гуртка, репертуар, культосвітню та доброчинну роботу, що має суттєве значення в наш час для активізації діяльності районного відділу та установ культури щодо доцільності вирішення конкретних питань, які б сприяли якісним змінам у духовному відродженні драматичного мистецтва як на Городнянщині, так і в районах Чернігівської області.

Ця тема дещо розроблена у статтях Ю.О.Шпунта (газети: «Новини Городнянщини» за 30 травня 1998 року, «Деснянська правда» за 14 січня 1999 року), книгах: Дудко І.П. Городня: зб. краєзн. ст. – Городня, 2003. – Вип.2. – С.48-52.

Дудко О.І. Городня: енцикл. довідн. – Чернігів.: Чернігівські обереги, 2010. – 126 с.

Мета:

·                   дослідити, узагальнити й систематизувати факти діяльності Городнянського народного театру князя Орбеліані (поч. ХХ століття);

·                   зробити акценти на відродженні аматорського сценічного мистецтва в наш час;

·                   формувати власне ставлення до такої особистості, як І.М. Орбеліані, актора, режисера, мецената;

·                   виховувати інтерес до театральної діяльності керівника гуртка та його членів.

Гіпотеза дослідження

Розвивати інтерес до драматургічної минувшини нашого краю, до минулого України, любов до рідного слова, виховувати естетичні смаки, викликати захоплення розвитком аматорського сценічного мистецтва в повітовій Городні, гордість за драматургічну спадщину, сприяти розвиткові меценатства та потягу до благодійності задля загальнолюдських цінностей.

Завдання:

–      проаналізувати умови розвитку драматургії в Україні та на Чернігівщині в 20-і роки минулого сторіччя;

–      дослідити боротьбу за реалістичний театр у Городні, ввести в світ його драматичної діяльності;

–      узагальнити та систематизувати факти діяльності І.М. Орбеліані, членів драматичного гуртка, показати їхню одержимість і залюбленість у сценічне мистецтво;

–      розглянути репертуар українсько-російського гуртка, встановити взаємозв’язки з російською драматургією;

–      показати багатогранність театральної діяльності аматорів, зіставити акторську творчість гуртківців з великою громадською, доброчинною, культосвітньою роботою в різні часи;

–      порівняти діяльність Городнянського народного театру за життя князя Орбеліані з роботою після його смерті;

–      обґрунтувати власні висновки щодо досягнення мети науково-дослідницької роботи.

Об’єкт дослідження

Розвиток сценічного мистецтва в Городні Чернігівської губернії в перші десятиліття ХХ століття.

Предмет дослідження

Діяльність на початку ХХ століття народного театру в Городні під керівництвом князя Орбеліані.

Методи дослідження –

загальні методи наукового пізнання: теоретичні – критичний аналіз, узагальнення, систематизація досліджуваної проблеми на основі осмислення першоджерел, архівних матеріалів та музейних експонатів.

Новизна одержаних результатів, їх практична значимість

Анотація нових рекомендацій щодо відродження аматорського мистецтва в Городнянському районі та його подальший розвиток:

1.         Заохочення талановитих людей до участі й керівництва наново створеним драматичним гуртком, який функціонуватиме на базі районного Будинку культури.

2.         Провести вечір - вшанування пам’яті самодіяльних артистів народного театру князя Орбеліані.

3.         Встановити меморіальну дошку на честь самодіяльного театрального гуртка на стіні колишньої чайної – народного дому.

4.         У місцевому історико-краєзнавчому музеї оформити експозицію про розвиток сценічного мистецтва в Городні в перші десятиліття ХХ ст.

5.         Створити учнівський лекторій (наприклад, «Рампа»), члени якого будуть вести агітаційно-роз’яснювальну роботу серед гімназистів про створення драматичного осередку (гуртка, агіттеатру тощо) і в своїх лекціях розповідатимуть про талановитих городнянців із театру І.М.Орбеліані.

6.         Ця науково-дослідницька робота може бути допомогою для вчителів у вивченні курсу «Література рідного краю».

7.         Зібраний матеріал дасть змогу працювати за індивідуальними та груповими проектами, пошуковими та творчими дослідженнями.

Практична значимість: відродження й оновлення в нашому районному центрі драматичного мистецтва, зокрема місцевого народного театру, на зразок танцювального колективу «Олена» районного Будинку культури, про який відомо далеко за межами України, та хорового аматорського колективу, який нещодавно підтвердив звання народного.

РОЗДІЛ І. ПРЕДМЕТ І ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ

Зародження українського театру

Театр – це магічне слово, яке таїть у собі загадку й диво, в перекладі з грецької означає місце для видовищ.

Театр – справжній храм мистецтва, потрапивши до якого миттєво віддаляєтесь від землі, визволяєтесь від життєвих проблем. Звуки інструментів у оркестровій ямі полонять вашу душу чеканням чогось чарівного, стискають серце в передчутті якогось дива.

Театральне мистецтво в Україні, як відомо, має давнє коріння. Глибоко занурений на своєму початковому етапі в етнографію, український театр пропонував привабливе поєднання акторської гри та співу. Завдяки використанню української мови він залишався єдиним середовищем, у якому українська культура могла розвиватися більш-менш вільно, тому швидко зосередив у собі велику творчу енергію. Вплив театру виходив за художні межі, оскільки в душі багатьох українців іскра національної гордості й самосвідомості часто спалахувала саме під час перегляду п’єси, що талановито виконувалася рідною мовою. Українська драматургія розвивалася, спираючись на кращі здобутки літератури, на драматургічні традиції І.П. Котляревського, Т.Г. Шевченка, на досвід передової російської драматургії. Цей розвиток нерозривно пов’язаний із театром, оскільки провідні драматурги були водночас організаторами і керівниками театральних труп, у п’єсах яких порушувалися важливі проблеми життя народу, висвітлювалися найголовніші конфлікти того часу.

Оцінюючи творчість видатних корифеїв української сцени, один із засновників Московського художнього академічного театру К.С. Станіславський писав: «Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Саксаганський, Садовський – блискуча плеяда майстрів української сцени – ввійшли золотими літерами на скрижалі світового мистецтва й нічим не поступаються перед знаменитими – Щепкіним, Мочаловим, Соловцовим, Недєліним. Той, хто бачив гру українських акторів, зберіг пам’ять про них на все життя» [20,29]. У тому часі заясніли найкращі сценічні таланти: Затиркевич – Карпинська, Садовська, Боярська, Карпенко – Карий, Грицай, Касяненко, Максимович, Манько.

У 1882 році М.Кропивницький створив у Єлисаветграді перший український професійний театр світового рівня, до акторського колективу якого ввійшло близько ста чоловік. У цьому театрі працювала велика українська актриса М.К. Заньковецька (справжнє прізвище – Адасовська) з Чернігівщини. Мистецтвознавці ставили М.Заньковецьку на рівень зірок театрального мистецтва: італійки Елеонори Дузе, француженки Сари Бернар і росіянки Віри Комісаржевської.

Український театр його класичної доби починався з аматорських гуртків ІІ половини ХІХ століття. У багатьох містах діяли аматорські театри, котрі ставили перш за все українські п’єси і мали почасти досить високий професійний рівень. Аматорська творчість розвивалася у несприятливих умовах переслідування українського слова і культури. На захист виступали не тільки актори, письменники, а й значна частина чиновників.

Починаючи з першої аматорської трупи в Єлисаветграді, українські актори створили високопрофесійні театральні колективи, яких на початок ХХ століття в Україні було близько 20, а разом з аматорськими майже 300. Біля витоків українського професійного театру стояли видатні українські актори: М.Кропивницький, М. Садовський, І. Тобілевич, М.Заньковецька, М.Старицький, П.Саксаганський.

Завданнями українського театру були: боротьба проти русифікаторства, формування шанобливого ставлення до українського народу та його культури, порушення соціально значущих питань торувати нові шляхи сценічного мистецтва.

Український театр початку ХХ сторіччя за своєю тематикою залишався переважно побутовий, але тісний зв’язок з народною культурою робили його дуже популярним. Академік М.Грушевський так оцінив значення українського театру на початку ХХ століття: «Для широкої публіки при нестачі книжок український театр мав велике значення. Українські трупи почалися з одної, але з часом множилися, ставали все розповсюдженим явищем і, незважаючи на убогість репертуару і невеликі прикмети більшості п’єс (цензура театральна була надзвичайно сувора), вони підтримували пам’ять народного слова і любов до нього». [23, 901]

Залишаючись побутово-етнографічним за змістом, романтично-сентиментальним та водевільно-розважальним за формами, театр на початку ХХ ст. утверджувався в Україні.

Розвиток театрального мистецтва на Чернігівщині

У кінці ХІХ століття в Чернігівській губернії теж активно починає розвиватися аматорський рух у багатьох містах, утворюються аматорські театри, які спиралися на прогресивні традиції минулого і розвивали реалістичні принципи, були підґрунтям, на якому визрівало українське сценічне мистецтво.

Такі міста, як Чернігів, Ніжин, Новгород-Сіверський, Батурин, Глухів, Стародуб та інші стали визначними духовними центрами Лівобережної України. Чернігівщина ввійшла в загальноєвропейський культурний простір, де значний вплив на формування культурного поля здійснила також діяльність новітніх навчальних закладів: Чернігівського колегіуму, Глухівської школи півчих, Ніжинської гімназії вищих наук, Новгород-Сіверської гімназії. Навчальні заклади приділяли значну увагу розвитку музично-драматичного мистецтва, зокрема діяльності так званих «шкільних театрів».

У Прилуках діяло два приватні театри («інтимний» театр і європейський). Приїжджали з гастролями артисти як із зарубіжних країн, так і з Росії.

На аматорській сцені робить свої перші кроки у велике мистецтво вчителька роменської школи, уродженка с.Срібного – Ганна Петрівна Затиркевич - Карпинська. Молода аматорка листовно встановила зв’язок з М.Кропивницьким, який щойно організував першу українську професійну трупу і дав згоду на її дебют під прізвищем Прилуцької. Під керівництвом М. Старицького та М.Кропивницького Г.Затиркевич-Карпинська створила чудові характерні й комедійні образи в українській класичній драматургії.

Майже одночасно з Г. Затиркевич – Карпинською несла свій талант людям Надія Львівна Тираспільська з Прилук, якій випало щастя грати з видатними російськими майстрами сцени: П.Стрепетовою, Г.Федотовою, В.Комісаржевською.

У 20-х роках ХХ століття у Прилуках, Новгороді – Сіверському й Ніжині створюються народні театри. Враховуючи великий акторський склад труп (більше ніж 60 чоловік), їх національний склад (російські й українські актори), ставили вистави через день: день – російські, день – українські. Прилуцький народний театр під керівництвом Пилипа Олексійовича Хмари згодом став державним театром, до якого, крім відомих акторів Базилевської Є.П., Жиленко, Кістяної, Чаловської, ввійшла талановита молодь. Саме з такого театру починає свою театральну діяльність народний артист УРСР М.Ф.Яковченко. Збереглися свідчення, що до театру його запросив сам Гнат Юра, який високо цінував талант Миколи Федоровича.

Художній керівник Ніжинського театру «Рампа» – І.К.Бровченко. Вистави самодіяльного театру відомі як у містах, так і на селі, у репертуарі – переважно твори комедійного жанру.

Один із найстаріших в Україні серед обласних театрів у травні 1926 року шляхом реорганізації робітничого драматичного гуртка при Єлисаветградському машинобудівному заводі «Червона зірка» був заснований театр, який з 1933 року відряджений для обслуговування трудящих новоутвореної Чернігівської області, а в 1934 році перейшов на становище стаціонарного сценічного колективу.

Чернігівський драматичний театр пройшов довгий шлях свого становлення і вже існує вісімдесят чотири роки, виконуючи свою основну функцію – нести в широкі народні маси українське театральне мистецтво.

РОЗДІЛ ІІ. ГОРОДНЯНСЬКИЙ НАРОДНИЙ ТЕАТР ПІД КЕРІВНИЦТВОМ КНЯЗЯ ОРБЕЛІАНІ

Князь Іліодор Миколайович Орбіліані – організатор і беззмінний режисер українсько-російського драматичного гуртка

Нещодавно я слухала по київському радіо про активну діяльність під час гітлерівської окупації народного театру в Новгороді - Сіверському. Не менш цікаву театральну історію має й наша Городня, хоч про це сьогодні мало хто знає.

Переді мною надрукована в 1923 році траурна об’ява, в якій говориться: «Правління Городнянського Державного Українського Гуртка з великим жалем сповіщає, що 11-го цего Вересня в 4 години ранку скінчився Голова і Режисер Українського Гуртка Іліодор Миколайович Орбеліані. Виніс тіла покійного буде сьогодні о 4-й годині вечора (по сонцю) у Троїцьку Церкву, а завтра 12 Вересня о 3-й годині буде похоронений на Миколаївському Кладовищі. Прихильників пам’яті покійного прохаєм відплатити ему борг своєю присутністю на похоронах. Правління Гуртка».

Хто ж він такий, цей Орбеліані, у прізвищі якого вчуваються грузинські корені?

Мене зацікавила ця особа, її робота, і я розпочала свої дослідницькі пошуки, що привели до спогадів Якова Андрійовича Манжоли, який більше як півстоліття віддав городнянській самодіяльній сцені й зіграв більше 200 ролей у п’єсах українських та російських драматургів. Він згадує:

– Іліодор Миколайович Орбеліані походив із збіднілих грузинських князів. Давні його предки з невідомих причин назавжди осіли в Городні, а їхній нащадок у другому чи третьому коліні настільки полюбив українську, російську літературу та мистецтво, настільки українізувався, що не тільки вільно володів нашою і російською мовами, а й став організатором і беззмінним режисером українсько – російського драматичного гуртка, на розвиток і пропаганду якого не шкодував ні часу, ні зусиль, ні коштів. Більше того, наявні невеликі статки він укладав у задумані проекти. На його замовлення седнівський архітектор Якубович збудував чайну, яка проіснувала деякий час, але не давала зиску.

Тоді було вирішено переобладнати належну йому чайну «Народної тверезості» в народний дім. До просторого її залу було прибудовано велику сцену та фойє (а пізніше й придбано обладнання для кінематографа). Вийшов чудовий клуб, який уміщував більше чотирьохсот глядачів. [6,48]

Народний дім у повітовій Городні для любителів сценічного мистецтва

Спочатку в народному домі гастролювали різні мандрівні театральні трупи, а потім було вирішено створити і власний драматичний українсько-російський гурток, який під орудою досвідченого в цій справі князя Орбеліані взявся за постановку не таких уже й численних тоді українських п’єс. Іліодор Миколайович майже на останні кошти придбав рояль, духові інструменти, костюми, інший театральний реквізит. Знайшов любителів сценічного мистецтва і з головою поринув у підготовку першої вистави, у якій був і режисером, і актором, і антрепренером.

За спільною згодою всіх гуртківців ставити вирішили Шевченкового «Назара Стодолю». Тарасове ім’я і творчість для Іліодора Миколайовича стали святинею. Після репетицій і вистав він годинами міг читати гуртківцям Кобзареві вірші.

І все ж поставити тоді «Назара Стодолю» не вдалося, бо це не сподобалося місцевим властям, які не хотіли пускати на сцену українське слово. Пішов І.М.Орбеліані за дозволом до міського голови, а там жандармський офіцер з каральної експедиції генерала Дубасова:

– Хоч трохи думайте, що робите! Наші озброєні роти ніяк не можуть усмирити бунтівників у селах повіту, а ви крамолу на сцену тягнете! [25, 2]

Довелося відкласти «Назара Стодолю» на кращі часи. Почали готувати виставу «Лиха іскра поле спалить і сама щезне». Міські власті хоч категорично не забороняли її, але поставили умову: одночасно з п’єсою українською ставити й російську. Тяганина образила гуртківців, і вони всією групою зібралися йти протестувати. Іліодор Миколайович розсудив по - іншому:

–                   Так це ж чудово, друзі! Одразу б’ємо двох зайців: одночасна пропаганда мистецтва двох народів згуртує і здружить нас. [4, 4]

Отож узялись ще й за Гоголівського «Простака».

Дебют перевершив усі сподівання: у залі не вщухали оплески, глядачі заходили за куліси, тисли артистам руки, дарували квіти. Це було справжнє визнання.

Відтоді українсько-російський гурток швидко завоював популярність у городнянців, зал народного дому завжди наповнений, хоч вистави були платними. Та, чесно кажучи, інакше й бути не могло. Усі вистави були добре підготовлені, оформлялися всіма потрібними декораціями, одягом, супроводжувалися музикою, навіть до кожної вистави випускали друковану програмку. Як у театрі професіональному.

Репертуар театру

На основі афіш і програмок, що майже всі дбайливо зберігав Яків Андрійович і які можемо сьогодні демонструвати, у процесі роботи над дослідженням мені вдалося встановити, що за десять дореволюційних років городнянські аматори на досить високому рівні показали землякам і гостям міста сотні вистав за п’єсами І.Котляревського, М.Старицького, О.Островського та інших українських і російських драматургів. Серед них: «Безталанна», «Суєта», «Лиха іскра поле спалить і сама щезне» І.Тобілевича, «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «По ревізії» М.Кропивницького, «Ніч перед Різдвом», «Сорочинський ярмарок» М.Гоголя та інші.

Самодіяльні артисти –члени театрального гуртка

Дослідження історико-краєзнавчих матеріалів захоплювали мене все більше й більше. Так я дізналася про Ірину Максимівну Городню (дівоче прізвище Овчаренко) – корінну городнянку. Вона збирала старовинні речі, фотознімки, книжки, газети, особливо ті, що розповідали про нашу Городню. За довгі роки зібрала чималий архів, із яким я й ознайомилася.

Ось поштова картка часів діяльності городнянського народного театру, якій 100 років. На ній зображена церква Св. Трійці. Споруда вражає своєю красою і величчю. За свідченням сучасників – «красавица, тончайшая архитектура барокко». Кажуть, що дзвони городнянської церкви було чути в Петрівці, а найвищу маківку видно з Політрудні.

Поштова картка – вітання П.Лущая з Великоднем – адресована «Его Сіятельству Иліодору Николаевичу Орбеліани».

А ось унікальне фото з сімейного архіву 1910 року. На ньому – члени драматичного гуртка. На знімку в першому ряду рекламний листок тримає князь Орбеліані.

Вдивляємось у приємне обличчя людини, яка так багато зробила для городнянців. На звороті фотокартки напис: «Городнянский драматический кружок, который организовал князь Орбелиани. Он сидит и держит плакат с названием пьесы. Князь в Городне построил театр, электростанцию и мельницу. На фото в первом ряду слева Дубравский Давид Моисеевич – городнянский фельдшер, второй князь Орбелиани. Во втором ряду третья – моя сестра Поясник - Суколен Лидия Ефимовна. Других я не знаю.

Записывала 28.03.1997 г. Овчаренко Ирина Максимовна». [25, 2]

Знову вдивляємося в обличчя тих, кого вже нема на цьому світі. Дубравський Давид Мойсейович – фельдшер із Городні, скромна й порядна людина, добрий фахівець, єдиний лікар на всю Городню й найближчі села. Старожили й досі розповідають дітям та онукам про його милосердні діла.

Серед тих, хто на знімку, й Яків Андрійович Манжола – людина-легенда (в останньому ряду другий справа). Він, будучи аматором сцени, відтворив багато художніх образів, захоплено розповідав про князя Орбеліані, який не тільки побудував для городнянців театр, а й сам брав участь у спектаклях. Декорації і костюми замовлялися за рахунок князя. Під час репетицій у перервах пригощали гуртківців чаєм, кавою, тістечками, а коли відбувалася прем’єра, князь із цієї нагоди влаштовував банкет для всіх. За найкраще виконання ролі гуртківців нагороджував цінними подарунками та грошовими преміями. Я. А. Манжолі він подарував срібний годинник, який, до речі, у нього хтось украв у 1947 році. Дуже вже побивався Яків Андрійович за цим годинником, як за пам’яттю про прекрасну людину князя Орбеліані.

А починалося все так. Молодий Я. Манжола мало цікавився театром і взагалі культурою, та все змінилося, коли в 1906 році потрапив на виставу якогось заїжджого театру. Прийшов до Орбеліані:

–                   Хочу грати на сцені.

Той критично оглянув молодого чоловіка:

–                   А що вмієте?

–                   Поки що нічого. Але я навчуся, навіть грамоти навчуся, аби самому вчити ролі.

І режисер угадав у ньому майбутнього артиста. [6,50]

Першу свою роль Платона у п’єсі І. Тобілевича «Лиха іскра поле спалить і сама щезне» Я. Манжола зіграв у 1906 році. І, певно, гарно зіграв, бо Орбеліані одразу зарахував новачка до своєї групи. Відтоді жодна вистава на городнянській сцені не проходила аж до початку 60-х років без участі Якова Андрійовича. Усі ролі самодіяльний актор знав напам’ять і у свої вісімдесят.

Знайомлячись із архівними матеріалами, працюючи з експонатами Городнянського історико-краєзнавчого музею, слухаючи розповіді городнянців- старожилів, які ще пам’ятають Я.А. Манжолу, я більше дізналася про цю надзвичайно цікаву людину.

Батько майбутнього самодіяльного артиста - ентузіаста був кріпаком. Не легше життя випало й синові. З семи чи восьми років – підпасок чужої худоби, наймит у багатіїв, землекоп - грабар. Далі багато років працював чорноробом на будівництві шляхів та мостів і лише в зрілі літа вибився в майстри.

У школу не ходив жодного дня. Буквар і граматику опанував самотужки уже майже в тридцятилітньому віці: прийшов на сцену городнянського театру, і треба було переписувати ролі.

Поряд із назавжди обраною професією шляховика сцені Яків Андрійович безкорисливо віддав шістдесят років свого життя. Грав за царату, в часи громадянської та Великої Вітчизняної воєн, у роки довоєнні й повоєнні. На заваді не могло стати ніщо. У молодості на суботні та недільні вистави після важкої роботи щотижня долав по півсотні верст із Добрянки до Городні. Заради театру відмовився від звичного сімейного затишку. А на ювілейному вечорі з нагоди своєї 60-річної театральної діяльності найулюбленішу роль Виборного з «Наталки Полтавки» блискуче зіграв, уже зовсім не маючи слуху. Ролі ж бо в старості майже всі знав напам’ять, а партнера розумів по міміці, рухах.

Відданість сцені в цієї, на перший погляд, нічим не примітної людини була героїчно-фанатичною, яку не завжди зустрінеш і в акторів-професіоналів.

– Довічну любов і відданість театрові, – згадував Яків Андрійович, – усім нам прищепив дорогий і незабутній грузинський князь Іліодор Миколайович Орбеліані. Не дивуйтесь тому. На момент відкриття театру від князя залишився тільки титул, а від грузина тільки прізвище – і за національним та майновим станом він майже зрівнявся з місцевими повітовими інтелігентами чи чиновниками. [25,2]

Випадково чи не випадково потрапила на городнянську театральну сцену Ганна Петрівна Гнучевська. Працюючи в клубі прибиральницею, вона чотири роки регулярно стежила за всіма виставами, репетиціями, ніяк не наважуючись ступити на самодіяльну сцену. І ось прикрий випадок: актриса захворіла і нікому грати Наталку.

–                   Дозвольте мені! – попросила жінка.

–                   Як! Без репетиції?

–                   Роль Наталки я знаю напам’ять.

Ганна Петрівна зіграла після того добру сотню ролей. [6,51]

Як бачимо, у народному театрі князя Орбеліані працювали люди великого ентузіазму і неабиякого таланту, відданості театральній сцені. Серед них були молоді інтелігенти, службовці, ремісники: В.І. та М.С.Венглінські, К.А.Купрієнко, Д.М.Дубравський, О.Ю.Шпунт, П.К.Лисяк, Г.Д.Незванцева, Є.Ф.Раєвська, К.І.Цишкевич, Л.К.Константинов, М.В.Антонова, Н.Аш-Гирей, М.І.Кокольський, Є.А.Караффа-Корбут, О.П.Заяц, Н.В.Рибакова.

Із спогадів Я.А. Манжоли, свідчень багатьох інших старожилів, збережених друкованих програм театральних вистав, аматорська діяльність І.М.Орбеліані в Городні постає досить помітною сторінкою малодосліджених українсько-російсько-грузинських мистецьких зв’язків.

У роки революції та громадянської війни театр не тільки не припинив своєї діяльності, а ще більше активізував її.

Кількаразова зміна політичної влади в Городні не дозволяла взятись за відбудову поруйнованого війнами господарства. Треба однак сказати, що навіть короткочасне існування Української Народної Республіки та Гетьманської держави сприяло пробудженню національної свідомості жителів міста і повіту. У заснованій 4 травня 1917 року повітовій газеті (одній із перших в Україні) «Известия Городнянского исполнительного комитета» з’явився український відділ. Коли газета тимчасово перестала виходити, прогресивні вчителі та учні городнянських гімназій випустили два номери журналу «Молодые всходы». Один із його засновників поет Василь Чумак та учитель Яким Терехович у кінці 1918 року активно виступали на сторінках «Черниговской земской газеты» за утвердження української мови на Городнянщині. У вищезазначених газетах друкувалися матеріали і про сценічне мистецтво городнянського народного театру князя Орбеліані.

Незабутня вистава «Назар Стодоля» Т.Г. Шевченка – на сцені театру

Новий 1919 рік приніс у Городню не тільки морози й заметілі, а й радість визволення.

Богунці і таращанці разом із дроздовицькими повстанцями вибили з міста ворогів. І воно вирувало демонстраціями, мітингами.

Готувались до зустрічі богунців та таращанців і в народному домі. І.Орбеліані зібрав на нараду своїх гуртківців:

–                   Чим будемо зустрічати визволителів? Кажуть, що до нас на вечір збираються

прийти найголовніші лицарі Щорс і Боженко.

–                   А що, коли показати колись забороненого Шевченкового «Назара Стодолю»,

– запропонував хтось.

Орбеліані просяяв:

–                   Кращої п’єси і шукати нічого! Отже, за роботу. [3, 3]

Збереглися дві друковані афішки, у яких йдеться про те, що 22 лютого та 29 березня 1919 року городнянці показали бійцям Богунського і Таращанського полків та жителям міста російську п’єсу «Заколдованная дорога», українські: «Наймичку», «Назара Стодолю». Зібрані на спектаклях кошти, як повідомляють програми, йшли на допомогу бідним сім’ям, які перебували на утриманні гуртка.

А тепер – слово учаснику вистави Я.А. Манжолі:

–                   Глядачів, солдатів Щорса, в залі було повно-преповно. Ось-ось почнеться … Ми за кулісами хвилюємось.

Перед початком на підмостки вийшов Микола Щорс. Він виголосив до бійців запальну промову про майбутні бої і походи, про те, що треба до кінця розгромити буржуїв, окупантів. Щорс був, я вам скажу, сильний і розумний агітатор. Ми на нього весь час дивилися з-за куліс і слухали затамувавши подих.

І ось почалася вистава. На першому акті був присутній Микола Щорс. Я добре його бачив, бо грав роль Хоми Кичатого й під час сватання сидів у світлиці лицем до публіки.

Щорсівці реагували бурхливо. На «мого» Хому кричали:

–                   Ач, який звірюка, яка лисиця!

Коли за ходом п’єси у старій корчмі зв’язали Назара Стодолю, бійці запротестували. А коли Назара розв’язали, а зв’язали Хому Кичатого, – сміялися, просто реготали, а потім заклацали рукоятками шабель і винесли вирок:

–                   Убити його, мерзотника, убити!

На другий день щорсівці йшли строєм на вокзал, а в нас саме була репетиція. Усі актори в театральних костюмах вийшли проводити бійців. Шорсівці на прощання ще аплодували нам, а потім заспівали:

За світ встали козаченки

В похід з полуночі … [4, 3]

Популярність народного театру. Розмах культосвітньої роботи театралів

Перед аматорами відкрилися нові можливості. Виступати тепер доводилося не тільки на сцені народного дому, а й на червоноармійських, робітничих, селянських мітингах. Урізноманітнилися форми вистав: користувалися популярністю вечори веселих мініатюр, для зборів коштів голодуючим Поволжя широко використовувалися так звані «живі альманахи», образки картинок, які писали місцеві вчителі-літератори В.Маригодов, К.Маригодов, І.Кацнельсон, батько письменника А.І.Кацнельсона, та інші.

Восени 1920 року в Городню агітпоїздом імені В.І.Леніна приїхав Всеукраїнський староста Г.І.Петровський. Делегатів скликаного з такої нагоди 4-го повітового з’їзду Рад та комнезамів гуртківці намічали привітати виставою «Назар Стодоля». Та через велику активність учасників засідання дуже затягнулося. І замість вистави Григорій Іванович запропонував гуртом заспівати «Заповіт» Т.Г.Шевченка. Звучав він грізно і заклично. Ним присутні давали клятву якнайшвидше добити своїх ворогів.

У 1921 році коло постійних театралів розширюється за рахунок учителів, державних службовців та інших талановитих людей міста. Урізноманітнюється і культосвітня робота. До п’єс прославлених літераторів прилучаються творчі та театральні композиції місцевих авторів, організовуються педагогічні виставки в фойє народного дому.

Оголошення про педагогічну виставку в м.Городні, організовану в фойє народного дому, кошти з якої пішли на допомогу голодуючим дітям Поволжя.

Щоб мати уявлення про розмах тогочасної театральної та іншої культосвітньої роботи, наведу уривок звіту Городнянського повітвиконкому за грудень 1921 року:

«Йшла кампанія допомоги голодуючим. Поставлено 42 спектаклі, 14 сеансів кіно, прочитано 16 лекцій. Зібрано 8160000 крб. 25 грудня силами працівників освіти поставлений в народному будинку «Живий альманах». Зміст: передова «Голод і міжнародне становище» С.К.Чачковського, «Казка про житній колобок» К.Маригодова, «Російська рапсодія», «Балада млина» його ж, «Діти і голод» Шурека, «До працівників освіти» В. Маригодова і «Казка закінчилась» на єврейській мові (вірш І.Кацнельсона, перекладений В.Маригодовим). Успіх альманаху колосальний, збір 3290000 крб.» [6,49]

Не можна не долучити до того ще одного городнянського театрального колективу, до якого входили учні чоловічої та жіночої гімназій. Як пише в повісті - есе про Василя Чумака «Спалах» Юрій Бурляй, молоді самодіяльні актори під час кайзерівської окупації давали вистави не лише для жителів міста, а й для політичних в’язнів Городнянської тюрми. Саме під час однієї з тих вистав драмгуртківці на чолі з Василем Чумаком зуміли організувати втечу чотирьох заарештованих німцями політв’язнів.

Помер Іліодор Миколайович у 1923 році. Провести свого улюбленця в останню путь вийшло багато молоді. Городнянці шанували його не лише за театр, а й ще за відкриття в Городні в 1916 році кінематографа, підтримку місцевої футбольної команди, капітаном якої був син Орбеліані (ім’я його, на жаль, в архівних матеріалах я не знайшла).

РОЗДІЛ ІІІ. СЦЕНІЧНЕ МИСТЕЦТВО НАРОДНОГО ТЕАТРУ ПІСЛЯ СМЕРТІ І.М. ОРБЕЛІАНІ

Після смерті талановитого режисера ще багато десятиліть давали добрі сходи зерна, висіяні І.М. Орбеліані. На аматорській сцені в Городні аж до початку Великої Вітчизняної війни поряд із класичним репертуаром успішно йшли п’єси українських та російських авторів: М.Куліша, І.Микитенка, О.Корнійчука, М.Горького, В.Вишневського, В.Іванова, А.Сафронова та інших, – хоч художній рівень їх дещо знизився. Справи свого самовідданого наставника прагнули гідно продовжувати виховані ним талановиті ентузіасти.

Діяльність самодіяльної театральної групи в Городні під час фашистської окупації

Не припиняла самодіяльна театральна група своїх виступів і під час дворічної фашистської окупації Городні. Марно однак було б думати, що гітлерівці сприяли розвитку української культури. Закриті були школи, бібліотеки, більшість газет, заборонені радянські пісні. А ось аматорська діяльність чомусь дозволялась. Саме цим дозволом скористалися городнянці. Ставилися в основному українські дореволюційні п’єси. Але й через ті ніби й безкласові вистави самодіяльні артисти доносили до глядачів заклики до боротьби з ворогом. І люди охоче йшли на вистави.

Але це була лише одна сторона медалі. А була ще й інша, потаємна. Місцеві молоді підпільники на чолі зі складачем друкарні, здібним самодіяльним артистом і співаком Федором Федотовичем Бебком використовували приміщення театру для зустрічей із потрібними людьми, для розповсюдження антифашистських листівок, видрукуваних у місцевій друкарні, для збирання і передачі партизанам потрібної інформації. Про це розповіді Федора Федотовича я знайшла в одній із старих районних газет:

– Для зустрічі з партизанськими розвідниками в місті ми мали явочні квартири. Але довго користуватися ними було небезпечно. А на вистави всякий люд ішов. Спробуй розберись – підпільник ти чи обиватель. Знов же піші походи з виставами на села. Так і нам, і партизанським зв’язковим було безпечніше.

Звичайно, не лише через театр ми налагодили тісні зв’язки з партизанським загоном імені Щорса, підпільниками Клюсів, Лемешівки, Старосілля, Хотівлі, Півнівщини, Піщанки та інших сіл. Так що й городнянський самодіяльний театр вносив певний вклад у боротьбу з ворогом. [6, 51-52]

Послідовник І.М. Орбеліані – О.Є. Тудор

Одразу ж після визволення Городні від гітлерівців на сцені районного Будинку культури поряд із іншими молодіжними гуртками швидко розгортають активну діяльність драмгуртківці. Фактично вони стають протягом доброго десятка років провідним колективом. Величезною мірою цьому сприяв прихід до керівництва гуртком досвідченого, уже літнього актора Ленінградського драматичного театру О.Є. Тудора, якого доля на схилі літ закинула до Городні. Тепер усі деталі й нюанси вистав відпрацьовувалися до дрібниць.

І це давало добрі наслідки. На початку 50-х років городнянцям довелося бачити підготовлені О. Тудором вистави за п’єсами українських та російських драматургів: «Зыковы» Максима Горького, «Назар Стодоля» Тараса Шевченка, «Наталка Полтавка» Івана Котляревського, «Шельменко-денщик» Григорія Квітки - Основ’яненка та інші. Їх художній рівень нічим не відрізнявся від постановок професійних театрів. За відгуками глядачів, особливе враження справляли «Назар Стодоля», «Наталка Полтавка» та «Зыковы», у яких артисти настільки вжилися у свої ролі, що в їхній грі не відчувалося ніяких сценічних умовностей, натяжок. Вистави ставили не лише на сцені Городні, а й у багатьох селах нашого та деяких сусідніх районів. Поряд із уже згаданими ветеранами Я.А.Манжолою, Г.П.Гнучевською, добре грали Ф.Ф.Бебко, Л.А. Кущан, Я.Я.Волков та інші.

За досягнуті успіхи в розвитку самодіяльного мистецтва, насамперед драматичного, Городнянському районному Будинку культури в 1947–1949 роках був тричі присуджений і переданий на вічне зберігання республіканський перехідний прапор. Досвіду роботи цього культурного закладу була присвячена спеціально видана книжка.

Занепад драматичного мистецтва на городнянській сцені

Але поїхав О.Є.Тудор, і драматичне мистецтво на городнянській сцені досить сильно підупало. Окремі, навіть добре поставлені Лідією Гречкою та Юрієм Шпунтом, Софією Волковою та Григорієм Чередниченком уривки з п’єс «Запорожець за Дунаєм» та «Весілля в Малинівці» не могли, цілком природно, замінити повоєнних вистав і відродити славні традиції Городнянського народного театру.

ВИСНОВКИ ДОСЛІДЖЕНЬ

… Минули десятиліття. Нема драматичного гуртка в Городні, незаслужено призабуті й колишні видатні діячі нашої культури. Жаль, звичайно. І сьогоднішній погляд у наше минуле хай спонукає багатьох ентузіастів до активних дій у напрямку розвитку драматичного мистецтва.

Близько 50-и років діяльності народного театру в Городні – це багато хороших вистав, кількасоттисячна аудиторія глядачів, сотні кілометрів гастрольних подорожей у села району. Городнянці захоплено аплодували артистам-аматорам, які вписали яскраву сторінку у книгу розвитку духовності й культури моїх земляків, залишили по собі гарну спадщину, світла праця яких навіки лишається на скрижалях нашого театрального минулого. Це наша своєрідна класика.

Уже, може, три десятиліття в районному Будинку культури так і нема драматичного гуртка, однак діяльність народного театру князя Орбеліані залишила помітний слід у вдячній пам’яті городнянців. Актори, виходячи на сцену, пам’ятали про свою головну місію – відроджувати і розвивати українські національні традиції, стверджувати ідею державотворення, нести в народ справжнє мистецтво відображення реального життя.

Театральне мистецтво в Україні, зокрема на Чернігівщині, продовжує жити своїм самостійним неповторним життям, загадковим і водночас привабливим для сторонніх. Жаль, що його нема в моїй Городні.

Хочеться вірити: знайдеться керівник, який очолить роботу аматорського драматичного гуртка, а чиновники, які керують культурним життям району, візьмуть активну участь у його відродженні й оновленні.

Настав час, мабуть, на стіні колишнього народного дому (зараз спортивна школа) встановити меморіальну дошку про діяльність у цьому приміщенні народного театру князя Орбеліані. А в місцевому історико-краєзнавчому музеї, бачиться, оформити експозицію про бурхливу колись діяльність городнянських аматорів.

Думається: артисти з театру І. Орбеліані заслуговують бодай вдячної згадки нащадків про свою самовіддану сценічну працю. Віриться: районні культпрацівники зможуть, нарешті, влаштувати вечір вшанування городнянських аматорів. Треба тільки засукати рукава…

ТЕЗИ

1.   «Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Саксаганський, Садовський – блискуча плеяда майстрів української сцени – ввійшли золотими літерами на скрижалі світового мистецтва й нічим не поступаються перед знаменитими – Щепкіним, Мочаловим, Соловцовим, Недєліним. Той, хто бачив гру українських акторів, зберіг пам’ять про них на все життя».

К. С. Станіславський

2.   «Для широкої публіки при нестачі книжок український театр мав велике значення. Українські трупи почалися з одної, але з часом множилися, ставали все розповсюдженим явищем і, незважаючи на убогість репертуару і невеликі прикмети більшості п’єс (цензура театральна була надзвичайно сувора), вони підтримували пам’ять народного слова і любов до нього».

М. Грушевський

3.   Іліодор Миколайович Орбеліані став організатором і беззмінним режисером українсько – російського драматичного гуртка в Городні, на розвиток і пропаганду якого не шкодував ні часу, ні зусиль, ні коштів.

4.   Городнянські аматори на досить високому рівні показали землякам і гостям міста сотні вистав за п’єсами І. Котляревського, Т.Шевченка, М.Кропивницького, М. Старицького, О.Островського, М.Горького та інших українських і російських драматургів.

5.   У народному театрі князя Орбеліані працювали люди великого ентузіазму і неабиякого таланту, відданості театральній сцені. Серед них – молоді інтелігенти, службовці, ремісники.

6.   Новий 1919 рік приніс радість визволення. Богунці й таращанці разом із дроздовицькими повстанцями вибили з міста ворогів. І воно вирувало демонстраціями, мітингами. Драмгуртківці готувалися до зустрічі богунців та таращанців і в народному домі...

7.   Доброчинна робота самодіяльних артистів: зібрані на спектаклях кошти відправляли на допомогу бідним сім’ям, які перебували на утриманні гуртка; йшла кампанія допомоги голодуючим Поволжя.

8.   Не припиняла самодіяльна театральна група своїх виступів і під час дворічної фашистської окупації Городні. Приміщення театру використовували для зустрічей з потрібними людьми, для розповсюдження антифашистських листівок, передачі партизанським розвідникам важливої інформації.

9.   На початку 50-х років ХХ ст. городнянцям довелося бачити підготовлені послідовником І.Орбеліані актором О.Є.Тудором п’єси, художній рівень яких нічим не відрізнявся від постановок професійних театрів.

10.           Драматичне мистецтво підупало в Городні. Окремі уривки з п’єс не могли замінити повоєнних вистав і відродити славні традиції Городнянського народного театру, діяльність якого залишила помітний слід у вдячній пам’яті моїх земляків.

11.           Хочеться вірити: театральне мистецтво в Городні відродиться, треба тільки засукати рукава …

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Бойко О.Д. Історія України: Посібник. – К.: «Академвидав», 2004. –656с. С.279-281.

2. Городнянщина літературна. – Городня, 2001.

3. Дудко І. «Назар Стодоля» – в театрі Орбеліані// «Сільські новини». – 1989. – 23 травня.

4. Дудко І. «Назар Стодоля» – в театрі Орбеліані// «Деснянська правда». –1999. –14 січня.

5. Дудко І.П., Якубенко Л.М. Верстаючи роки. – Городня, 2007.

6. Дудко І.П. Городня. – Городня, 2003. –96 с. С.48-51.

7. Дудко О.І.Городня (енциклопедичний довідник). –Чернігів, «Чернігівські обереги», 2010, – 127с. С.78.

8. Євсієнко М.І. Словник видатних імен Городнянщини. – Городня, 2002.

9. Історія України: Курс лекцій. У 2 кн.Кн.-1 Від найдавніших часів до кінця ХІХ століття/Мельник А.Г., Гурксій О.І., Демченко Н.В. та ін. –К.: «Либідь», 1991. –576 с. С.549-553.

10.           История городов и сел Украины. Черниговськая область. – Киев, 1983.

11.           Йосипенко М.К. У творчій співдружбі. – К.: «Мистецтво», 1954.

12.           Лосєв І.В. Історія та теорія світової культури: європейський контекст: Навч. посібник. – К.: «Либідь», 1995 (І). – 12 арк. –Мова укр. – 648 с. С.593-621.

13.           Новий довідник: Історія України. – К.: «Казка», 2005. – 736 с. С.441-442.

14.           Петрова А. «Театр». // «Комсомольская правда в Украине». – 1999. – 19 февраля.

15.           Популярная художественная энциклопедия: Архитектура. Живопись. Скульптура. Графика. Декоративное искусство. Театр/Гл.ред. В.М. Полевой. Ред.кол.: В.Ф.Маркузон, Д.В. Саробьянов, В.Д. Синююв, –М.: «Сов. Энциклопедия»: Книга ІІ. М-Я, 1986. – 432с. С.283.

16.           Русов А.А. Описание Черниговской губернии. – Чернигов, 1898.

17.           Саква О. «Театр, який віддзеркалює час». // «Культура і життя». – 1998. – 18 листопада.

18.           Саксаганський П.К. Думки про театр. – К.: «Мистецтво», 1955.

19.           Семяновский А.С. Городнянский уезд. – Одесса, 1885.

20.           Спогади про М.Кропивницького: Збірник /Упоряд. П.П.Перепелиці, В.П.Яроша. – К.: «Мистецтво», 1990. –216 с. С.28-30.

21.           Українська радянська енциклопедія. – Вид.2. – Київ, 1977-1985.

22.           Український Радянський Енциклопедичний Словник: в 3-х т./Редкол.: А.В.Кудрицький та ін. – 2-е вид. – К.: Головн.ред. УРЕ, 1987. – 736 с. С. 365 –366.

23.           Українська та зарубіжна культура: Навч.посібн. /М.М.Закович, І.А.Зязюн, О.М.Стемашко та ін.; За ред. М.М.Заковича. –2-ге вид., випр. –К.: «Знання», 2001. –550с. С.499-508.

24.           Чернігівщина. – Київ, 1990.

25.           Шпунт Ю. «Князь Орбеліані» // «Новини Городнянщини». –1998. – 30 травня.

26.           Щепкін М.С. Записки, листування. – К.: «Мистецтво», 1953.

Виконала: Кислуха Тетяна Анатоліївна