1920-1930-ті рр. ознаменувалися
низкою змін в адміністративно-територіальному
устрої УСРР, які лише зрідка враховували соціально-економічні та політичні
процеси, що відбувалися в країні. Науковий підхід у районуванні часто
замінювався політизацією та ідеологізацією цього процесу. Першим кроком на
шляху до утворення областей стала ліквідація з 1 серпня 1925 р. поділу на
губернії, що «швидше заважали, ніж сприяли зміцненню нових
адміністративно-територіальних кордонів». Їм на зміну прийшли округи та райони.
Так, у межах колишньої Чернігівської губернії постали Глухівський,
Конотопський, Ніжинський і Чернігівський округи.
Як наслідок, постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 2 вересня 1930 р. «Про ліквідацію округів та перехід на двоступеневу систему управління» поділ на округи скасовувався, натомість створювалися 503 окремі адміністративні одиниці, керовані напряму з тодішньої столиці УСРР Харкова. Перехід на двоступеневу систему управління виявився невдалим, адже віддаленість центру від районів призвела до втрати контролю над селом. Не дивно, що 9 лютого 1932 р. ВУЦВК прийняв постанову «Про утворення обласних виконавчих комітетів на території УСРР», якою запровадив нову адміністративно-територіальну одиницю - область. Отже, у складі УСРР, окрім Молдавської Автономної СРР, з’явилися Харківська, Київська, Одеська, Дніпропетровська та Вінницька області, територія яких була вдвічі більшою за колишні губернії. Щодо заснування Чернігівської області очільники СРСР вагалися.
Однак низькі темпи колективізації
на Чернігівщині, де на жовтень 1932 р. колективізованими були лише 47,3%
господарств, потужні прояви селянського опору, незадовільний хід
хлібозаготівель, річний план яких на грудень виконали на 64,4%, змусили Москву
приступити до створення Чернігівської області. Офіційно рішення закріпили
постановою ВУЦВК від 15 жовтня 1932 р. «Про створення нової області з центром у
Чернігові». До її складу увійшли 36 «відсталіших районів УСРР»: 29 районів
Київської та 7 районів Харківської областей.
У новоствореній області виділяли
три економіко-географічні райони - південний з лісостеповим ландшафтом і майже
половиною орної землі області; північно-західний - 45% всіх лісових угідь та
30% орної землі і північно-східний відповідно 34% і 23%. На території у 42468,5
кв. км станом на 1 січня 1932 р. проживало 2909,3 тис. осіб. Крім обласного
центру, у 1931 р. до переліку міських віднесли 18 населених пунктів, які до
революції зазвичай називалися містечками, з населенням у 224 тис. осіб. Отже,
населення області переважно мешкало в сільській місцевості.
Життя чернігівського хлібороба
ніколи не вирізнялося особливою заможністю: зернові культури не давали високих
врожаїв, рятував «другий хліб» - картопля, розвивалося тваринництво, існувала
стійка традиція культивування технічних культур - різних у кожній зоні. Як і
скрізь в Україні, сільський люд тримався за землю, дотримувався
усталених прийомів господарювання, був назагал байдуже (якщо не вороже)
налаштований щодо планів докорінної перебудови країни на соціалістичних
засадах. У концентрованому вигляді останні зводилися, згідно із В. Марочком, до
«знищення соціальної бази “українського сепаратизму”, ліквідації приватного
сектору, утвердження державної
організаційної форми сільськогосподарського виробництва з використанням дешевої
і підневільної робочої сили, забезпечення умов для централізованого й абсолютно
прогнозованого хлібопостачання промисловості, армії, військ НКВС, формування
експортного фонду. Для ВКП(б) та особисто для Сталіна всі перелічені завдання
були стратегічними, а основними тактичними завданнями початку 1930-х рр. стали
обсяги і темпи хлібозаготівель».
Аналізуючи
ситуацію, яку витворила нова аграрна політика, видатний український філософ М.
Попович гранично чітко і недвозначно сформулював основні її риси: «Суть справи
полягала в тому, що масовим репресіям підлягали зовсім не куркулі. ... Поняття “куркуль” стало не
економічним, а політичним. “Розкур- кулювали” насамперед заможних; мета
колективізації полягала в знищенні “середнього класу”, незалежних
виробників, які могли б
опиратися терористичному режиму. Але цьому
служила вся колективізація, не акція
“ліквідації куркульства”. Під останнім гаслом крилася не ліквідація якогось
визначеного прошарку, а нещадний і
масовий терор щодо селянства в цілому, метою якого було посіяти жах і назавжди
зламати волю до опору мільйонних мас населення
[тут і далі курсив М. Поповича. - Авт.], змусивши якомога ширше коло активістів
вмочити свої руки в крові, щоб ніхто не мав шляхів до відступу.
Основною
і найнапруженішою “партійною роботою” на селі стало, таким чином,
зовсім не утворення колективних господарств і залучення до них максимуму селян.
Головне було в репресивній діяльності ОДПУ та сотень тисяч підключених до
політичної поліції активістів, яка мала на меті фізичне
винищення величезної кількості ні в чому не повинних чоловіків і жінок,
стариків і дітей. Це був плановий геноцид. На
фоні організованого жаху і стало можливим і навіть легким “створення
колективних господарств ».
Проте
ці справжні цілі трималися у секреті, навіть середня ланка
партійно-державних функціонерів, як правило, не
розуміла суті та загальної спрямованості «соціалістичних» перетворень. Тому й
не дивно, що сумнозвісна сталінська модернізація аграрного сектору економіки
звалилася на плечі розгублених селян, як сніг на голову. До подібних висновків
можна дійти, проаналізувавши свідчення тих, хто пережив лихоліття 1933 р.
Практично всі респонденти вважають, що голод був наслідком колективізації, що
саме остання супроводжувалася розкуркуленням, непосильними здирницькими
хлібозаготівлями, породила панування на селі жорстоких, брутальних і
ненажерних, як саранча, «активістів»,
але в чому полягала суть колективізації, в чиїх інтересах вона здійснювалася
такими нелюдськими методами, чи мала якісь позитивні наслідки - пояснити не
можуть. Іншими словами, «добровільне об’єднання селян-одноосібників у великі
колективні господарства» - міф, за яким приховувалися справжні цілі
партійно-державного курсу, котрі
повністю ігнорували інтереси селянства, більше того, свідомо й цілеспрямовано
приносили їх у жертву досягненню своєї мети - у стислі терміни перетворити СРСР
в індустріально-аграрну державу.
Отже,
бачення сенсу колективізації «верхами» й «низами» - це погляд з принципово
різних позицій: тих, хто відбирав і мордував, і тих, хто всіма силами опирався
грабунку, захищаючи своє майно, людську гідність і зрештою саме життя. Відомий
український історик С. Кульчицький наголосив: «Встановлення нереальних планів,
назване самим Сталіним “підхльостуванням” країни, переслідування технічної
інтелігенції за звинуваченнями у “шкідництві”, педалювання “куркульської
загрози” на селі, чистка лав державної
партії від усіх, хто не бажав бездумно виконувати директиви вищих органів, -
все це створювало атмосферу істерії, в якій тільки й можна було здійснювати
кампанію суцільної колективізаці- ї». «Щоб переконати суспільство у
необхідності пов’язаних з колективізацією терористичних заходів, - стверджує
дослідник, - у країні мала скластися катастрофічна ситуація з продовольством».
І вона склалася, точніше, її створили.
У 1929 р. була
сформована система хлібозаготівель,
яка проіснувала до кінця 1932 р. Базувалася
вона на ухваленій ВЦВК і
РНК РСФРР постанові «Про поширення
прав місцевих Рад щодо сприяння
виконанню загальнодержавних завдань і планів» від 28 червня 1929 р. Уже 3 липня
її продублювали ВУЦВК і РНК УСРР. Ці
постанови запроваджували обов’язкові планові завдання щодо хлібоздачі з
розверсткою на село за
принципом самообкладання. Коли господар
починав ухилятися від поставок зерна, визначеного завданням сільського сходу, сільради
штрафували його в межах п’ятикратного розміру вартості хліба, який підлягав
здачі. Якщо ж штрафи не вносилися, майно боржників продавалося з торгів.
Груповий опір розверстці або ухиляння від продажу хліба після штрафних санкцій
загрожували жорстокішими покараннями: конфіскацією майна та депортацією у
віддалені райони СРСР.
Ще
напередодні «великого перелому» влада на місцях почала
здійснювати низку заходів,
які мали на меті з точки зору здорового
глузду, звичайно, тільки одне: посіяти ворожнечу у селі, нацькувати
незаможників на так званих куркулів. Їх ототожнюють з «ворогами народу»,
називають «свиньми», «собаками», навіть «тарганами», «паразитами», яких слід
нищити, чавити. 12 лютого 1929 р.
Чернігівський окрвиконком звітував ВУЦВК УСРР про землевпорядкування на користь
«бідняцько-незаможницьких мас» і організацію «віддалених виселків для заможних
селян». У ході акції перерозподілили 7000 га, довівши в середньому розмір
бідняцьких господарств до 4,3 га. Пересічне куркульське господарство з угіддями
визначалося у розмірі 9,9 га. Оці 5 з половиною
гектарів малородючих земель стали
причиною загибелі цілих родин, свого роду вододілом життя та смерті.
Коли
вже зверху пролунали вказівки щодо суцільної колективізації, то в багатьох
районах місцеве керівництво стало на
шлях залякування селян, а з іншого боку, окозамилювання. Так, у с. Серединка за
колгосп проголосували тільки 174 селяни із 854, які мали право
голосу, але ця обставина аж ніяк не завадила
голові
Олишівського
райвиконкому відрапортувати, що село «перейшло на суцільну колективізацію».
Аналогічна ситуація склалася у селах Олишівка і Ладинка (тепер усі вони
належать до Чернігівського району).
Частина селян досить скептично
ставилася до процесу створення колективних господарств, порівнюючи їх зі
своєрідною панщиною. Начальник Прилуцького окрвідділу ДПУ УСРР Миронов
у спецзведенні від 4 січня 1930 р. наводив висловлювання
середняка, члена сільради с. Красляни Прилуцького району Йосипа Ільковича
Цимба: «З нас тягнуть шкуру, далі не можна жити. Ходимо босі й голі. А вони
тягнуть, щоб в колектив ішли. А люди аж ревуть та не хотять. Коли силою
затягнуть, то може рік поживемо. А потім порозбігаємось як миші, хто куди
попав. Тепер є хоч по одній корові, а тоді як підемо в колектив, то й хвоста не
буде».
Найбільш дійовим засобом змусити
селян писати заяву про вступ до колгоспу стала загроза
розкуркулення.
Сам Сталін націлював своїх
слухняних виконавців на активніше її впровадження. Виступаючи у грудні 1929 р.
на конференції аграрників-марксистів, він, як відомо, заявив: «Тепер розкуркулювання
в районах суцільної колективізації не є вже простий адміністративний захід.
Тепер розкуркулювання становить там складову частину утворення колгоспів.
Знявши голову, за волоссям не плачуть». Цей зразок моторошного гумору дає ключ
до розуміння, як насправді виглядала ліквідація куркульства як класу.
Провідні сучасні історики, зокрема
С. Кульчицький, мають усі підстави вважати: «Радянська влада всерйоз готувалася
до здійснення колективізації терористичними методами. Основним було обрано
метод “ліквідації куркульства як класу”. Сумна доля “куркулів” повинна була
залякати всіх інших». Крім того, розпливчастість критеріїв, які визначали
«експлуататорську верхівку» села, дозволяла оголошувати «куркулем» будь-кого.
Навіть цілковита незаможність не рятувала тих, хто робив спробу виступити проти
колективізації. Їх просто зараховували до так званих «підкуркульників».
Наступ на «куркулів» не був
одномоментним явищем. Він проходив у два етапи. Перший розпочався у 1929 р. й
завершився публікацією статті Й. Сталіна «Запаморочення від успіхів», що
з’явилася 2 березня 1930 р. на шпальтах газети «Правда». В ній традиційно вся відповідальність
за «перегини» перекладалася на місцевих чиновників. «Не можна насаджувати
колгоспи силою, - цинічно писав генсек. -
Це було б нерозумно й реакційно». Однак уже восени 1930 р. та на початку 1931
р. колективізація продовжилася з новим розмахом. Постала необхідність
поновлення пошуку «куркулів», аби загроза розкуркулення додатково стимулювала
селян вступати до колгоспів. Організаторам «колгоспного руху» радили створювати
нестерпні умови для індивідуального господарювання, а тих, хто відмовлявся
поповнювати лави колгоспників, автоматично прирівнювати до «куркулів». Масове
розкуркулення з депортацією «ворожого класу» тривало до другої половини 1931
р., після чого припинилося. Загалом протягом 1928, 1929, 1930 та в січні -
травні 1931 рр. органи ДПУ заарештували в Україні 49 754 куркулів. Ми не маємо
даних про кількість заарештованих у нашому регіоні, але, вочевидь, вона була
значною. Виступаючи на ІХ партійній конференції Прилуцької округи, Бершадський,
який представляв місцеве управління ДПУ, заявив, що в окрузі розкуркулено майже
3 тисячі дворів, 1000 «ми вислали».
7 березня 1930 р. секретар
Ніжинського окружного партійного комітету направив секретарям райкомів «строго
секретну» директиву, зміст якої
є яскравим свідченням того, що боротьба з куркулями
у партійній діяльності набула першочергового значення. «У зв’язку з директивою ЦК КП(б)
[так у тексті. - Авт.] встановлюється п’ятиденна інформація з питання
ліквідації куркуля як класу,
по нижчеподаній формі: 1) загальна кількість господарств у районі; 2) число
ліквідованих господарств; 3) кількість відібраної землі в гектарах; 4) вартість
майна ліквідованих господарств в карбованцях. [...]
Дані відомості передавайте умовною телеграмою або телефонограмою тільки
кількісні показники, без пояснень, точно дотримуючись порядку цієї нумерації,
наприклад, перше - 10 474, друге - 10, третє - 147, четверте - 8 476». Уже
наступного дня директива була доповнена ще одним, п’ятим, пунктом - загальна
кількість відібраної худоби в головах. Не може не вразити, що доля людей, у
яких «відбирали» (у секретному листуванні речі називали своїми іменами) землю,
худобу, майно секретарів партійних
комітетів зовсім не хвилювала.
Водночас потужнішим став податковий
тиск, коли колгоспники звільнялися від податків, натомість одноосібники
обкладалися без дотримання будь-яких норм. Багато селян, не витримавши цього
тиску, відмовлялося від господарювання. Незважаючи на це, планові показники не
зменшували, їх просто перекладали на тих, хто залишався на селі у вигляді
додаткових завдань. Колгоспи втрачали можливість розраховуватися за трудоднями,
а селяни не бажали працювати задарма. На полях фіксувалися величезні втрати
зерна, різниця між сподіванням на врожай і реально зібраним
хлібом разюче різнилася. Колективні господарства мусили здавати державі нерідко
все, що мали.
Найповнішу, емоційно забарвлену
картину розкуркулення дозволяють відтворити спогади простих людей - нащадків
тих, кого поставили поза законом у 1930-х рр. Так, мешканка с. Кобижча
Бобровицького району Марія Антонівна Єременко, 1919 р. н. свідчила: «Мого
батька арештували 1929 року як куркуля. Мене й сестру вигнали
зі школи, бо ми були дітьми
класового ворога. Батька кудись повезли, а нас біля матері лишилося п’ятеро.
Але місцеві активісти вважали, що куркульське гніздо ще не зовсім зруйноване і
цілою бригадою прийшли до нас навесні викидати нас з хати. В цей час мами не
було вдома. Мені йшов десятий рік, я всю зиму прохворіла
тифом, не могла ходити. Один з
активістів взяв мене за поясок, виніс з хати й поклав під лісою над самісінькою
дорогою. Потім біля мене посадив маленького братика, якому не було ще й року. [...] Коли мама прийшла, хата була вже
опечатана. Так ми й прожили все літо на вигоні перед своєю хатою. Там протікала
невеличка річка, де ми брали воду й милися. До того ж голодували. Вже всі
попухли. Ніколи не забуду, як проходили мимо нас активісти. Побачили, в якому
ми становищі. [...]
Схопили нас за комірці та повкидали в річку. Один пояснив: “Все одно вам хана!
Навіщо комусь клопоту завдавать з похованням?” З криками “Рятуйте!” мама
витягувала з річки. Ваня, найменшенький, захлинувся. Мама закопала його під
грушею». Переконлива й, на жаль, типова
ілюстрація до міфів про людяність і гуманність радянської влади. Подібна наруга
над людьми творилася повсюдно по чернігівських селах, та й по Україні в цілому.
У с. Роїще (Чернігівський район) «розкуркулених виганяли з хат з дітьми,
навіть, на мороз. Так, 21 листопада вигнали з хати Василенка з 10 дітьми та Г
Лутченка з 3 (Лутченки грілись біля багаття на березі Стрижня, поки їх не приютили сусіди)»
.
Про свавілля й повну відсутність
об’єктивних критеріїв при визначенні куркульських господарств йдеться в одній з
численних скарг до Голови ВУЦВК Г Петровського. Автор листа від 10 лютого 1932
р., який охарактеризував себе як «бувший батрак, червоний партизан, викладовець
фізики» у київському вузі, скаржився, що його батька, теж у минулому червоного
партизана, розкурку- лили у с. Червоний Колодязь Ічнянського (нині - Чистий
Колодязь Ніжинського) району. Знову ж таки привертає увагу неймовірно брутальна
форма цього дійства: це був «наскок цілого десятка “щирих” революціонерів.
Ламають клуню, грабують все у хаті, забирають
картоплю, тягнуть з погреба уже кислу (з бочки) капусту, висипають з рукавців
пшоно, забирають готові 3 пуда наколотих
для палива дров. Розгромляють хуже, аніж гетьманська банда у 1918 р.
Гетьманська банда [...] забрала лише одну коняку та одіж
за те, що я і
батько були партизани. Щирі ж “революціонери” забрали все: корову, кобилу, 4
вулики, картоплю, як кажуть, усе “під мітлу”».
Подібні ексцеси, які нерідко
закінчувалися кров’ю, мали місце по всій території області, а не тільки у
південних її районах. Так, Павло Георгійович Вронський, який пережив голод у с.
Юхнів Новгород-Сіверського району, пригадував, що родина його батька була
заможною: вони тримали 3 коней, 3 корови, багато гусей і курей. Якраз у період
Голодомору сім’ю розкуркулили - відібрали все майно, харчі, вигнали з дому:
«Хату віддали бідній родині, в якій було 8 дітей. Батьки не хотіли працювати,
щоб щось нажити, а лише пиячили та народжували дітей». Оповідач упевнений, що
таким чином влада намагалася знищити «людину праці». А у сім’ї його батьків померло трійко
дітей від голоду, холоду, нестерпних умов існування, бо мусили шукати притулку
у сусідів . Численними спогадами та архівними документами підтверджується й
теза щодо загрози розкуркулення як головного чинника колективізації. Так, у
доповідній записці начальника Ніжинського
окружного відділу ДПУ УСРР С. Самовського від 19 березня 1930 р. повідомлялося,
що біднота с. Переяслівка Ніжинського району поцікавилася в уповноваженого
райкому Мірошниченка долею тих, хто відмовиться вступати в колгосп. Відповідь
виявилася короткою та лаконічною: «Будемо розстрілювати». Подібних історій
багато, за кожною з них
людська трагедія і як віддзеркалення - ницість і підлість нових господарів
села.
У назвах новостворених колгоспів,
що утверджувалися на відібраних землях, у
пограбованих хатах, хлівах, клунях, дуже часто
фігурує епітет «червоний». Відомий на Чернігівщині публіцист В. Шкварчук
віднайшов навіть назву «Червоний багнет». У переносному значенні кожний колгосп
став багнетом, вістря якого спрямовувалося у саме серце українського селянина.
Породження фантазії якогось безвісного активіста колгоспного будівництва дуже
вдало охарактеризувало сутність партійно-державної політики на селі. Про
принцип добору подібних активістів влучно висловився на круглому столі “Люди
правди. Супротив тоталітаризму і геноциду”
(Чернігів, 2015 р.) історик С. Горобець: «Комуністичний режим спеціально
відбирав таких виконавців, щоб людяність, гуманізм, моральні принципи “не
заважали” проводити радянську політику на селі. Головне, щоб виконували усі
накази партії, а за це їм на місцях була дозволена практично
повна безкарність за злочини проти селян».
Чиновний люд із шкури ліз, щоб
переламати настрій по селах. Досить часто з метою залякування селян, вилучення
із сіл осіб, котрі з точки зору влади становили загрозу для її планів,
використовували судову систему. Так, 23 червня у с. Гнилиця (нині - Знам’янка)
Прилуцького району на закритому судовому засіданні розглядалася справа чотирьох
«куркулів». Їм інкримінували терор проти сільського активу, підпал
клуні із фуражем, антира- дянську агітацію і створення «контрреволюційного
угрупування», яке нібито і скоїло вищеназвані злочини. Всі отримали по десять
років суворої ізоляції, конфіскацію майна, заборону мешкати на батьківщині
протягом 5 років по закінченню терміну ув’язнення. Показові суди влаштовували й
над селянами, які не могли виконати планів хлібоздачі. Так, 27 жовтня 1930 р.
кореспондент газети «Комуніст» поспішив повідомити читачам подробиці судового
процесу над «куркулями» с. Більмачівки Бахмацького району, які «злісно не
виконували твердих завдань з хлібозаготівель, не сплачували с/г податку та
самооподаткування». Хоча підсудні доводили, що хліба в них нема, покази свідків
говорили про інше: «Куркулі, обмолотившись, заховали зерно й відмовилися здати
державі лишки та сплатити податки». Як наслідок - на неплатників чекала сувора
кара, а бідняки й середняки начебто раділи з присуду, вимагаючи покарання усіх,
хто “не виконує законів радянської влади”».
І все-таки успіхи колективізаторів
були незначними, що знайшло своєрідне відображення на сторінках місцевої преси.
Шпальти газет рясніли закликами до об’єднання в колгоспи, до боротьби з
«ворожим елементом» і куркулями, до викриття «саботажників». Пильні сількори
невпинно виявляли підступні наміри ворогів радянської влади на всіх рівнях.
Окремі дописи вирізнялися дріб’язковістю, за якою, очевидно, приховувався
рідкісний цинізм і прагнення звести особисті рахунки. Так, «Комсомольці» с.
Щаснівки (тепер Бобро- вицького району) повідомили, що місцева вчителька
Страдомська «до дітей попів, дяків, куркулів більш прихильна, ніж до бідняків.
Учневі-бідняку Тулиголовцю не допомогла розв’язати математичного завдання, а
попову дочку запрошує до себе додому і підучує». Цей донос, вміщений у рубриці
«Виявляємо шкідників», був далеко не одиноким. Матеріали, вміщені на шпальтах
чернігівської газети «Червоний стяг», яскраво демонструють ставлення до класово
ворожого учительства. «Управа Чернігівської окрфілії спілки робос [профспілка
освітян. - Авт.] висловила догану вчительці Сновсько- го району громадянці
Друкар Г Л. за те, що вона ховала свій соці-
яльний стан (дочка крамаря), допомагала своїй сестрі влаштуватися студенткою
ЧІНО, мала зв’язок з батьками Сильченка як куркуля, за тісний зв’язок з
куркулями, за виступ проти заходів радвлади, за релігійність (учить своїх дітей
«закону божого»), вчителя Ріпкин- ського району Воєдила як клясово-чужий
елемент [...] виключено зі спілки і знято з роботи».
Отож, боротьба з куркулями не
обмежувалася тільки сільськими теренами, а буквально пронизувала
всі сфери тодішнього життя. Другим важливим заходом вважалася діяльність так
званих «безвірників». На Прилуччині багато уваги приділяли, крім боротьби з
«глитаями», антирелігійній «роботі», про яку писали у рубриках на кшталт
«Руйнуємо фортеці облуди, темряви, нищимо кубла класового ворога»: «Робітники
спілки будівельників у Прилуці [...] оголосили збір ікон. За один день знесли у
клюб понад 2 сотні “богів”, щоб знищити їх і остаточно порвати з релігією».
Якийсь тов. Садощенко хвалився на ІХ-й Прилуцькій окружній партконференції
(травень 1930 р.): «Ми по окрузі закрили майже всі церкви» . Щоправда, на цій
же конференції наводилися і приклади «безобразного перекручування» у ході
«атеїстичної роботи». У одному селі «актив в 10-11 годин ночі ходив по хатах,
знімав ікони», «відкривав стрільбу», але такі «дрібниці» нікого не дивували й
тим паче не хвилювали.
Ставка найчастіше робилася на
молодь: її намагалися затягти до комсомольців, а останніх будь-якою ціною
відірвати від родини, звичного середовища, використати як таран для руйнування
підвалин селянського побуту. У молодіжному середовищі всіляко заохочувалося
зречення батьків із так званих «колишніх людей»: «куркулів», одноосібників,
служителів культу. Газети залюбки друкували документи на зразок: «Пориваю з
батьком попом. Після довгих суперечок з батьком, що попує в с. Варва, щоб він
покинув попувати, я переконався, що батько релігійний фанатик, і на нього ніякі
докази не впливають. Пориваю будь-який зв’язок з батьком, бо він заважає
будувати соціялістичне суспільство, бо він ворог».
Такі зречення не були формальним
актом: у комсомольських «ячейках» пильно стежили, щоб їхні члени не
підтримували жодних стосунків зі своїми «соціально ворожими» батьками. Чистки
осередків стали буденним явищем. За 1929 р. тільки у Ніжинській окрузі було
виключено або механічно вибуло 814 комсомольців. Головною причиною
у звітних документах називали, як правило, «буржуазне оточення». У Чернігові
під час чистки комсомольських осередків студентської молоді підставами для
виключення, як і слід було чекати, називалися: «батько-куркуль», «син
колишнього торгівця», «за зв’язок з чужим елементом»; тільки один мав три
догани за пиятику і виявився ідейно не витриманим - бо «дихає він
антисемітизмом».
Юнакам
із соціально благополучним походженням багато чого прощали. Навіть незнання
азів політграмоти не вважалося підставою для виключення чи догани для тих, хто
був членом комнезаму або керівником сільських
комсомольців. Син бідняка, член Сви- довецького (с. Свидовець, тепер
Бобровицького району) осередку із 8 запитань, поставлених комісією, відповів
тільки на два: «Яку участь приймав у громадській роботі?» і «Що вище на селі С.
Р. [сільрада]
чи КНС?» - відповідно: «Працюю по колективізації» та «КНС». Інші питання, які
не виходили за межі мінімуму радянської політпросвіти: «Що таке нова економічна
політика або неп?», «Що таке КІМ, КП(б)У, ВКП(б)?», «Чим комсомолець мусить
відріжнятися від позапартійної молоді?», «Що сказав Ленін на 3-му з’їзді
комсомолу?», «Що таке конституція?», незмінно отримували відповідь «Не знаю».
Його, зрештою, виключили з лав «передової молоді», але за зв’язок «з чужим
елементом», пиятику й «фуліганство».
Зате
при різного роду перевірках ретельно фіксували будь-які вияви невдоволення
політикою колективізації та розкуркулення: у партійних документах постійно
фіксувалися вислови, які оцінювали як «куркульську агітацію»: «Колективи - це
цілковита панщина, де буде управляющий, прикажчик
та нагайка»; «До нас надсилають кацапів, які будуть на нас їздити, а самі
будуть ходити в білих рукавичках»; «У влади засіла банда та й мучить людей, ми
в колективах будемо жидівськими наймитами, будемо
кріпаками, що заробили, то влада забере».
Молодь, особливо студентську, часто
використовували для різних акцій на селі. Так, у середині січня 1930 р.
Ніжинський ІНО направив десант своїх студентів по селах у кількості 7 «ударних
груп» по 10 осіб у кожній для організації осередків безвірників. 25 березня
того ж року майже 200 студентів Чернігівського будівельного технікуму
«вогнетривалого» вирушили на село допомагати громадським організаціям боротися
з опором куркулів.
Таким чином, зовсім не випадково
усі наявні пропагандистські засоби, організаційні можливості були використані
для того, щоб розколоти село. Хоча влада будь-якою ціною прагнула ізолювати
тих, кого вона трактувала як «куркулів», нацькувати на них переважну частину
селян-середняків та навіть незаможників, великих успіхів не здобула. У людей
перемагав здоровий глузд. Сподіватися, що на Чернігівщині з такою важкою
справою, як колективізація, впораються місцеві комсомольці навіть за умови
керівництва з боку комуністичних осередків, було б наївним. Отже, на деякий час
округи залишили в спокої: Харків задовольнився нечисленними й малопродуктивними
з точки зору забезпечення зернопоставок
колгоспами. Очевидно, що не менше важив для певного відступу затятих
колективізаторів і селянський рух опору.