Під час Української революції Чернігівщина, як відомо, перетворилася в один із важливих центрів селянського повстанського руху. П. Ісаков нарахував у регіоні 25 повстанських загонів, інформація про діяльність яких відклалася в архівосховищах. Усій Україні були відомі імена отаманів Ангела і Галаки. У Сосницькому, Борзнянському, Конотопському районах протягом 1924 р. діяв партизанський загін Степана Несукая. Напади повстанців виявилися досить дошкульними для радянської влади: вони зуміли взяти на абордаж пароплав, що рухався по Десні, обстріляли потяг, вступали у бій із загонами озброєної міліції
Сучасні історики твердять, що повстанський рух на Чернігівщині був досить потужним, і придушити його ГПУ спромоглося тільки в середині 1920-х рр. Зауважимо, що йдеться про організований рух, а не просто відчайдушні акції одинаків.
При такій розстановці сил радянські керманичі були змушені ретельно готуватися до здійснення суцільної колективізації. С. Кульчицький підкреслює, що керівництво ВКП(б) добре розуміло, що реалізація цієї вкрай непопулярної політики можлива лише «за допомогою силових засобів», відтак заздалегідь «зброя, яка залишалася від воєнних часів, була “викачана з села чекістами”»
Так, протягом грудня 1932 - січня 1933 рр. у селах України, особливо Київської, Чернігівської областей та прикордонних районів, вилучили 3,5 тисячі одиниць нарізної зброї .
Проте як би ретельно не виявляли «політичних бандитів» і «ворогів народу», як не розколювали б суспільство за майновою ознакою, було зрозуміло, що по чернігівських селах залишалося чимало прихованої зброї, та й людей, які добре володіли нею, вистачало. Тому не важко було спрогнозувати реакцію селян на початок наступу на одноосібників.
Значні сподівання влада покладала на агітаційну роботу, якою планувалося охопити всю бідноту й середняків, забезпечивши собі підтримку на селі. Так, секретар Ніжинського окружкому КП(б)У Співак у листі до секретарів Лосинівського та Бобровицького райкомів КП(б)У від 5 січня 1930 р. радив: «Нещадно, систематично викривайте всі спроби куркуля, викривайте класову суть боротьби куркульства проти колективізації, організуйте наймитство, бідноту й середняків для рішучої відсічі й боротьбі з куркульством. Настирливо ведіть масову роботу серед відсталої частини бідноти, середняків й особливо серед жінок». Під час агітаційної кампанії рекомендувалося акцентувати увагу на «чітку класову установку», а масову роботу так розгорнути, щоб «робота всіх установ, організацій дихала б ідеєю колективізації, щоб все було просякнено колективізацією й підлегло б було виконанню повністю плану».
Для сільського загалу (за винятком купки комнезамівців та партійців і, звичайно, люмпенів, котрі прагнули поживитися за рахунок чужого добра) ідеї колективізації були незрозумілими й ворожими. Не можна собі навіть уявити такого вправного агітатора, який би умовив тверезомислячих, практичних сільських дядьків добровільно відмовитися від того, що складало сенс їхнього існування - землі, худоби, реманенту, самостійного господарювання. А оскільки прислані з міста робітники й самі до пуття не знали, навіщо так уже конче потрібно було засновувати оте колективне господарство, і як воно буде виглядати на практиці, то основними їхніми аргументами були матюки, перемішані з погрозами, та нагани. Отож, соціальне напруження на селі аж зашкалювало.
Документи партійних та радянських органів дають чимало прикладів реального опору в регіоні. Чернігівський публіцист В. Шкварчук у своїх книжках зафіксував численні прояви невдоволення діями влади на місцях і в центрі області. Це - лайки, погрози, прокльони, уїдливі репліки на адресу більшовицького керівництва '. Усі антирадянські висловлювання ретельно фіксувалися численними сексотами, а потім потрапляли до спецзведень ДПУ З них дізнаємося, що «куркулі с. Заїзд Прилуцького району [...] кажуть: «У зв’язку з колективізацією знову повернеться панщина для селян, а нас, куркулів, не приймають в колективи тому, аби ми мали можливість зорганізувати вільне козацтво». Але виявляється, що й незаможні селяни-бідняки недалеко відійшли. Бідняк с. Подище цього ж району Андрій Радько прилюдно, на «пленумі» сільради заявив: «Радянська влада провадить колективізацію для того аби повернути права кріпосного порядку.» . Можна також навести чимало подібних думок, що озвучувалися в середовищі середняків. Влада трактувала такі настрої як прояви непокори й максимально оперативно реагувала на них. Так, протягом лише 1929 р. у Чернігівській окрузі слухалася 41 справа проти «куркулів та кримінальних елементів», які агітували проти колективізації, хлібозаготівель, індустріалізації .
ДПУ ретельно відстежувало й усі випадки появи листівок, прокламацій, анонімок з погрозами на адресу надто заповзятих представників місцевої влади. Упродовж 1930 р. в УСРР зареєстрували 1 211 проявів цієї форми «селянського опору» Так, лише за перші двадцять днів року інформаційний відділ ОДПУ СРСР нарахував 49 випадків оприлюднення листівок з антиколгоспними закликами у Чернігівському, Кременчуцькому та інших округах. У двох документах ДПУ для внутрішнього користування з вересня 1929 по березень 1930 рр., поміж інших прикладів, вміщені зразки листівок, які поширювалися на Чернігівщині. Так, у с. Стрільники Бахмацького району виявили листівку: «Приказываю немедленно вернуть все забранное имущество. Если этого не выполните, то будете висеть на столбах. А это огласите на собрании». У с. Мала Загорівка Борзнян- ського району в хату-читальню підкинули листівку від імені «козаків української національності» із закликом боротися проти колективізації '. Зміст цієї листівки конкретизується в іншому документі: козаки заявляли, що навесні вони «прибудуть й будуть нищити колгоспи». Подібна прокламація була виявлена у приміщенні однієї сільради Вертіївського району. Агітація «глитайського елементу» заходила так далеко, що на Ніжинщині поширювалися чутки, що Київ уже захопили «поляки та Петлюра» .
Як би ретельно влада не чистила комсомольську молодь, але викоренити у всіх дух непокори, прищеплені від діда-прадіда уявлення про споконвічні селянські цінності, не змогла. Студенти Холминського сільськогосподарського технікуму (тепер Корюківський район) створили неформальну «Нашу плеяду» і випускали листівки із закликами до селян не поспішати до колгоспів: «Наближається час перевороту - будете вільними, потерпіть трішки!».
Незгодні з політикою влади намагалися виїхати за межі населених пунктів, в яких вони мешкали. Це явище інколи набувало загрозливих масштабів. Наприклад, у лютому 1930 р. у деяких селах Прилуцької округи фіксувалися «втечі куркулів як в одиночному порядкові, так і з родинами». З населених пунктів зникало по 10-15 осіб. У спецзведенні керівника Прилуцького окрвідділу ДПУ УСРР Миронова за 7 березня 1930 р. зазначалося: «За останні дні зареєстровані випадки втечі 21 куркуля, з яких один затриманий Дорожно-транспортним відділом ОДПУ Відзначений випадок втечі куркуля з сім’єю, який залишив напризволяще тільки одну стару».
Пасивний опір час від часу переростав у відкриту конфронтацію з представниками влади на місцях. Фактично це був збройний опір - убивства, побиття, підпали - спрямований проти активістів і найбільш запопадливих колгоспних керівників. У статистичній довідці Інформвідділу ДПУ УСРР про терористичні прояви в Україні зазначалося, що протягом січня-листопада 1928 р. у республіці був зафіксований 351 випадок терору, з них 43 у Чернігівському, 6 - у Прилуцькому, 4 - у Ніжинському та по одному в Глухівському та Конотопському округах. Наступного року Чернігівська окружна прокуратура доповідала про ліквідацію 6 «контрреволюційних організацій», які ставили собі за мету повалення радянської влади, 3 організацій «петлюрівського» та ще 2 - «монархічного» змісту. Крім того, в окрузі нарахували 47 терактів, з яких 30 - убивства радянських працівників, а решта 17 - підпали.
На жаль, досить важко виокремити справжню інформацію про замахи та терористичні акти від пропагандистської тріскотні, якою були переповнені шпальти тодішніх газет. Складається враження, що суспільну думку свідомо націлювали на сприйняття самого слова «куркуль» як законну підставу для смертної кари.
Городнянська районна газета «Комунар» поінформувала читачів про вбивства голови колгоспу у с. Дібровному, уповноваженого райкому партії у с. Хрінівка, міліціонера у с. Бурівці. Очевидно, що кожний такий факт використовувася для наступу на селян. Ось як колективізували с. Здря-івку цього ж району (зберігаємо стиль і висновки авторів): «На кожну вилазку класового ворога партійні та комсомольські організації, преса відповідали посиленням організаторської і політичної роботи серед селянства, рішучим наступом на куркуля. Так, після вбивства в Здрягівці комсомольця І. М. Кравченка редакція “Комунара” та райком комсомолу відрядили в село свої ударні бригади, провели там кілька зборів селян, організували “червоних сватів”, обходили з ними двори бідняків та середняків. До колгоспу вступили майже всі господарства. Повідомлення про це газета надрукувала під заголовком “Суцільна Здрягівка”.
Прямим контрастом до цього майже ідилічного сюжету виступають матеріали про справжнє ставлення активістів до «класового ворога», вміщені у довідці заступника голови ДПУ УСРР К. Карлсона «Про випадки самосудів в районах України» від 26 червня 1933 р. Зокрема, у с. Рижики Чернігівського району у травні 1933 р. «за ініціативою групи активістів колгоспів були проведені обшуки у 7 бідняків одноосібників, запідозрених у крадіжках коренеплодів. У одного із них при обшуку виявили викопану картоплю. Активістами були затримані 5 чол. (2 при обшуку зникли). Затриманих доставили до клуні колгоспу, де забили кіллям й залізними прутами, внаслідок - всі 5 чол. вбиті. На наступний день було організовано пошук тих, що сховалися... Останніх затримали в лісі, доставили в комору колгоспу і також вбили. Ініціаторами і учасниками самосуду були 9 активістів-колгоспників». Автор сучасної публікації зазначив, що «серйозного покарання навряд чи варто було б очікувати. Адже вбили не кого-небудь, а класового ворога. І вбили не просто так, а боронячи колгоспну продукцію».
Незважаючи на режим терору, встановлений в українських селах, селяни неодноразово вдавалися до масових форм боротьби. На думку дослідників, найпоширенішими серед них «були зриви зборів з питань колективізації, розбір усуспільненого майна і худоби, колективні виходи з колгоспів». Варто звернути увагу на одну суттєву особливість цієї форми боротьби. Виявляється, що «головну роль у цих виступах відігравали жінки, тому нерідко масові виступи проходили, перш за все, як “жіночі бунти” чи “жіночі демонстрації”. ДПУ відзначало, що кожний третій селянський виступ був масовим жіночим. Справа полягала не стільки в тому, що жінки були лютими противницями колективізації, а в тому, що селяни сподівалися на більш поблажливе ставлення до жінок з боку влади. Характерною була ситуація, коли селяни подавали заяви про вихід з колгоспу і на запитання представників влади про причини виходу відповідали, що їх в колгосп не пускають власні жінки»
Потужна хвиля так званих «бабських бунтів» не оминула й Чернігівщину. У с. Шестовиця Чернігівського району «юрба селян в 500 осіб, переважно жінок, напала на бригаду, що вилучала майно у куркуля, відібрала всі речі і побила бригаду». Найпотужнішим виступом такого типу стала «волинка» в селах Рогізки та Кучинівка Щорського району. Селянки повиганяли представників радянської влади і тримали оборону 10 днів - з 19 по 28 серпня 1932 р. Виступ придушувала «4-та чота 2-го окремого кінного дивізіону». Було заарештовано 47 осіб - 28 жінок і 19 чоловіків: «Всіх запхали у вагон і відправили для проведення слідства аж до столиці».
Значно змістовнішими й відвертішими у порівнянні з інформацією тодішньої преси були спецповідомлення керівників окрвідділів ДПУ Так, в одному з них, датованому 31 травня 1930 р., йшлося про повстання мешканців с. Боршна Прилуцького району. 29 травня 1930 р. місцеві жителі організували сільські збори, на яких вимагали «повернути глитаїв з виселки, повернути попа Лабунського з бупру [будинок примусових робіт. - Авт.], відкрити церкву, розпустити сільраду й розігнати колгосп». Не задовольнившись обіцянками представників влади, натовп у кількості 250 осіб рушив на Прилуки з гаслами «Зруйнуємо в’язницю, не залишимо каменю на камені». Їм назустріч виїхав загін міліції, який у с. Дідівці перейняв натовп, розсіяв і повернув назад. Вночі 30 травня загін піших та кінних міліціонерів зі зброєю в руках штурмував церкву с. Боршна, яка виконувала роль своєрідного штабу руху. Вранці операція завершилася арештом 25 активних учасників заворушень.
Одне з найбільш відомих повстань, яке відбулося на початковому етапі колективізації і набуло значного резонансу, очолив Я. Рябченко. Про нього в українському незалежному часописі «Неділя» (виходив у Німеччині у 1951 р.) було вміщено статтю, у котрій легенди тісно переплітаються з дійсністю. Зокрема, автор прагне показати свого героя свідомим борцем проти більшовицького «ката». Колективізація й масові розкуркулення відкрили йому очі, адже він «власними руками допомагав одягати московське ярмо на свій народ». Далі йдеться про встановлення контактів з 21-м чернігівським територіальним полком, курсанти полкової школи якого під командою майора Губаренка нібито відмовилися воювати з повстанцями і перейшли на їхній бік. Щоб придушити повстання з Москви, була надіслана дивізія внутрішніх військ. «Боротьба доходить до свого кульмінаційного пункту. Рябченко укріплюється в тому самому урочищі Замглаї, де недавно був загін Галаки. Бої між повстанцями і “пролетарською дивізією” продовжуються коло трьох тижнів». Далі автор зазначає, що дехто з повстанців під чужим прізвищем зумів вирватися з лабет нещадного терору, встановленого ДПУ «Є й такі свідки - учасники цих повстань, як П. Ч. чи І. Б., що після всіх поневірянь і мук, в часі Другої світової війни змогли вирватися з кліщів Москви на Захід». Зі статті можна зробити висновок, що він отримав інформацію саме від цих людей.
Набагато реалістичнішою виглядає ця ж історія в інтерпретації В. Шкварчука. Яким Рябченко - уродженець с. Тупичів Городнян- ського повіту - був свого часу більшовиком, червоним партизаном, головою сільради, міліціонером і навіть чекістом, але така зразково-показова кар’єра з нез’ясованих причин увірвалася, і він знову почав господарювати на селі. Як і багато інших селян, Я. Рябченко сприйняв колективізацію як брутальне і нічим не спровоковане зазіхання на добро і свободу хліборобів. У нього знайшлося чимало однодумців по селах Городнянщини, зокрема колишніх червоних партизанів, сподівання яких на радянську владу розвіялися вщент. У Писарівському лісі зібралося 300-400 повстанців. Найбільшою проблемою виявилася нестача зброї. Вирішальний бій із загоном міліції, направленим із Городні, відбувся 28 червня 1931 р. Сам Рябченко був тяжко поранений і потрапив у полон. Його та ще 17 повстанців засудили до смертної кари. У зв’язку з цим повстанням В. Шкварчук оприлюднив ще одну інформацію, яка стосується значно пізнішої доби. У вересні 1989 р. Чернігівська обласна прокуратура реабілітувала усіх причетних до цього повстання, але у березні 1991 р. скасувала свою постанову як помилкову, бо Рябченко та його товариші начебто таки були бандитами1. Питання, ким же були повстанці проти колгоспного, як тоді часто обурювалися селяни, кріпацтва, кримінальними злочинцями чи борцями, з’ясовував О. Ясенчук. Автор не тільки опрацював доступну літературу та джерела, але й побував у селах, звідки походили повстанці, поблизу яких відбувалося повстання. Перед ним постала сумна, але типова картина: у с. Тупичів (це батьківщина Я. Рябченка) «місцеві мешканці в основному пригадують розповіді про “банду Рябченка”, але подробиці вже забули» , що й не дивно, враховуючи освіту й відповідне виховання кількох поколінь місцевих мешканців.
Однак уже оприлюднені документи засвідчують, що цей рух досить свого часу глибоко позначився на житті городнянського села: у березні 1932 р. Київський окружний суд у м. Городня розглядав справу матері і сина Овчарів. Матері було 63 роки, вона - неписьменна і несудима. Її молодий (парубку 19 років) син характеризувався вкрай негативно: попри те, що Овчарів вважали заможними (у вироку перераховується все їхнє майно, включно з чотирма «штуками» дрібної рогатої худоби), зазначається, що у 1928 р. хлопця судили за хуліганство, а в 1931 р. він «перебував у банді Рябченка». Далі з’ясовується, що вся заможність невеличкої родини уже в минулому: їхнє майно описане за «невиконання державних зобов’язань». У селян викликало природне обурення «вилучення» (так делікатно названо грабунок) сільським активістом П. Чехом - бригадиром по «виконанню різних політично господарчих кампаній» (гарна професія, нічого не скажеш!) - «деяких речей та одягу із скрині». Суд поквапився виправдати грабіжника, заявивши, що це зроблено «за невиконання твердих завдань по хлібозаготівлі». Стара мати лаяла бригадира, а коли у нього хтось підпалив клуню, то звинуватили Овчарів. Сину пригадали його «бандитське» минуле і запроторили на 8 років до виправно-трудових таборів, а мати одержала 2 роки. Щоправда, Верховний суд УСРР, розглянувши касаційні скарги Овчарів, все-таки скасував рішення про покарання сина, бо жодних доказів, окрім свідчення Чеха, що юнак перебував у банді, не виявили. Це свідчить про те, як цинічно маніпулювали представники влади страхом перед повстанським рухом.
Радянська судова система виправдовувала будь-які злочини, вчинені «своїми», й була нещадною до «класово чужих елементів». Навіть у випадку, коли викачування хліба і заганяння до колгоспу перетворювалися на кривавий терор з боку сільських активістів, жертвами якого ставало населення цілих сіл, і судова система мусила хоч якось реагувати на ці злочини, то вироки були напрочуд м’якими, а, головне, нерідко й не виконувалися. Так, оприлюднені документи про «дикі злочини» колгоспного керівництва з с. Яблунівки Прилуцького району - Коваленка, Левченка, Варченка (ініціали відсутні), за що вони отримали аж по три роки ув’язнення. Яке ж було обурення потерпілих, коли вони зустріли на вулицях Прилук цих уже справжніх бандитів на волі. Розповідь колишнього мешканця с. Яблунівки Михайла Науменка, 1901 р. н., вміщена у третьому томі «вашингтонського» збірника свідчень про голод в Україні, конкретизує і поглиблює наше уявлення про суть тих «диких злочинів». На запитання, чи знає респондент прізвища людей, котрі розкуркулювали його батька, він відповів: «Це був голова сільської ради Коваленко Микола, а його помічник був Бондар Нечипор. Тоді, коли вони забрали батька й розстріляли, забрали тьотю, батькову сестру, Мар’яну, розстріляли, а нас, прийшли за пару неділь, викидали з хати. Викинули хлопчика мого брата, Альоша називався, [...] три роки він мав од роду. «ой хлопчик мав чоботи, було вдіте, то Боднар Нечипор зняв і сказав, що «він ще ногами теліпає проти совєтської власті!».
Проте ця аж надто очевидна, неприкрита, цинічна жорстокість в цілому зіграла свою роль: селяни, які загалом не були готові до організованої відсічі системі, котра зазіхала не лише на їхню власність, а й на саме існування, були залякані, кожний прагнув сховатися під ненадійним дахом своєї оселі. Будь-який вияв протесту, навіть у словесній формі, нещадно карався. Так, у січні 1933 р. згідно з постановою судової слідчої бригади облпрокуратури за фразу «колективізацію роблять для панщини, щоб ми були раби», було розстріляно 50-річного інваліда, безрукого Омелька Дігтяренка.
Все це аж ніяк не означає, що злочинів проти найбільш заповзятих активістів «колгоспного руху» взагалі не було. У газетах тих років часто трапляються повідомлення про винесення смертних вироків за вбивства активістів та колгоспного керівництва чи підпали. Проте доказів, що злочини вчинялися на «класовому ґрунті», практично немає. Історики запевняють, що була настанова зверху: всі подібні випадки з початку 1933 р. трактувати як куркульський терор.
Історія селянських повстань на Чернігівщині ще як слід не досліджена. Так, у статті С. Кокіна, вміщеній у збірнику «Розсекречена пам’ять», вміщена надзвичайно цікава інформація конотопських чекістів: «У с. Головеньки Борзнянського району існує повстанська організація, до складу якої входять майже всі куркулі села і хуторів, прилеглих до нього». За декілька днів у вищеназваному селі та Ядутах, на хуторах Г алайбін та Чечель цього ж району «викрили» підпілля у складі майже 50 осіб. Ними буцімто керував «колишній офіцер царської армії» та «затятий український шовініст» селянин хутора Чечель К. Заруба, який нібито мав зв’язки із Києвом. На думку ДПУ, «на чолі “організації”» стояв «залишок не ліквідованих учасників СВУ в Києві». «Датою майбутнього повстання у спецзве- денні було названо 1 серпня 1930 р.» . Харківське керівництво ДПУ, яке побоювалося участі у справжніх чи уявних селянських виступах військовослужбовців Червоної Армії, наказало розпочати арешти у так званій справі «Весна». Розпочалися арешти у Конотопі, Чернігові, Харкові. В основному брали колишніх офіцерів, серед них було чимало уродженців Чернігівщини. Так було сфабриковано справу «Контрреволюційної організації “Лівобережний штаб повстанських військ визволення України (Борзнянський центр)”». Оскільки її головні осередки виявили на Чернігівщині - Чернігів, Ніжин, Конотоп, Сновськ, Короп, Корюківка, Ічня, Вертіївка, Прилуки і Ромни, то й арешти тут носили наймасовіший характер. По цій справі у регіоні було заарештовано 3 400 «потенційних повстанців» і вилучено 1 682 одиниці зброї. Згідно з даними С. Кокіна, «переважну більшість заарештованих селян Чернігівщини також було розстріляно». Історія з цим явно інспірованим ДНУ «центром», хоча людські жертви були, як і в кожному подібному випадку, справжніми, добре вкладається у тезу С. Кульчицького про те, що Сталін у ситуації, коли справа стосувалася України, «завжди діяв на випередження».
Проте сили, здатні на Чернігівщині чинити масовий опір, не були остаточно зломлені. Надзвичайний інтерес у цьому сенсі викликає витяг із доповідної записки ДНУ УСРР від 1 лютого 1932 р. про ситуацію у Чернігівській області, де спеціально відряджена група керівників ДНУ УСРР виявила і ліквідувала 34 повстанські групи, 19 банд- груп, заарештувала 1 007 кримінальних злочинців і 224 терористів. Всього ж в області заарештували 7 861 людину, з них 2 456 куркулів.
Отже, служба безпеки не стала чекати, коли ситуація у лісистому краї, із стійкими традиціями партизанського руху, розташованого на кордоні з Росією, стане неконтрольованою. Можна здогадуватися, які інструкції отримали керівники усіх обласних структур. До речі, це спостереження підтверджується і незадоволеним тоном постанови ЦК КП(б)У від 18 листопада 1932 р., в якій вказано на наявність «куркульських і петлюрівських контрреволюційних гнізд» «навколо міст Борзни і Мени»
Траплялися випадки, коли партійні функціонери середньої ланки виступали проти аграрної політики партії. 38-річний комуніст, завідувач оргвідділу Носівського райкому КП(б)У Володимир Яременко відкрито протестував проти розорення селян і закликав своїх однодумців до виходу з партії. Із зібраних ОДПУ свідчень випливає, що він практично усунувся від проведення хлібозаготівель у с. Лихачів, куди його направили на початку листопада 1932 р. Він нібито говорив своїм колегам: «Хлібозаготівлі настільки непосильні, що їх ніякими способами виконати не можна. У селянина вимагаєш хліб, а сам знаєш, що хліба у нього нема. Все це до добра не приведе. Я не можу йти проти мас. Селянство плаче від політики, що проводиться». Бунтар збирався здати свій партійний квиток, але, очевидно, його заарештували раніше. Цей демарш набув широкого розголосу в республіці. В. Яременка було зразково покарано. Його прізвище згадувалося навіть у сумнозвісній постанові ЦК ВКП(б) та РНК СРСР про хлібозаготівлі в Україні, на Північному Кавказі та у Західній області від 14 грудня 1932 р. серед імен «заарештованих зрадників партії на Україні як організаторів саботажу хлібозаготівель», яких керівники партії та держави зобов’язували «віддати до суду, давши їм від 5 до 10 років ув’язнення в концентраційних таборах».
Через цей виступ і весь партапарат та державні органи Носівського району потрапили на «чорну дошку» ОДПУ та ЦК КП(б)У. На початку січня 1933 р. обласна газета «Більшовик» помістила замітку під промовистою назвою «Костюченко - ворог робітничої кля- си». Це, як виявилося, колишній член Носівського бюро РПК і голова райпрофради, який не тільки не зумів організувати хлібозаготівлі у с. Коломійцеві (35% до плану), але й «не розпізнав “запеклого класового ворога - Яременка». Невдаху вже вигнали з партії, зняли з роботи, але авторові допису хотілося більше крові, він обурювався, що «ворога» недостатньо покарали .
Відчувши небезпеку, частина місцевих керівників намагалася заздалегідь звільнитися, щоб убезпечитись від переслідувань. Показовою є заява голови колгоспу ім. Василенка Пилипа Г ардійка до райпарткому м. Борзни від 21 квітня 1933 р. про звільнення з посади. Своє рішення він обґрунтовував наступним чином: «До свого призначення я ніколи не займався хліборобством, тож я думаю, що партійний комітет врахує мою заяву й надасть можливість де-небудь працювати за моєю спеціальністю, бо я не можу принести жодної користі і не хочу скомпрометувати партію та самого себе». Зазначимо, що П. Г ардійко брав активну участь у революційних подіях, служив у Таращанському полку, був двічі поранений. Його як перевіреного бійця призначили головою колгоспу, проте він виявився неготовим до такої роботи. Свою заяву П. Гардійко завершує погрозою самостійно полишити посаду голови, якщо її проігнорують. «Нехай віддають під суд», - підсумовував посадовець.
Репресивні органи намагалися оперативно реагувати на «порушення партійної дисципліни» і несанкціонованого спілкування з «ворогами народу». Опубліковані дані ДПУ УСРР «про протидію хлібозаготівлям з боку комуністів і комсомольців у серпні-листопаді 1932 року» показують, що у Чернігівській області виступи проти лінії партії мали місце у 42 селах і 20 районах. У них звинувачувалися загалом 73 партійці та комсомольці. Цікаво, що 19 особам інкримінували відмову від виконання планів хлібозаготівлі, і практично всім (70 чоловік) приписували «опортуністичні настрої».
І все-таки спроби привернути увагу до неподобств на місцях були непоодинокими, хоча жодних натяків на їх організованість не можна виявити. Деякі комсомольці як, наприклад, мешканець с. Осіч Бахмацького району вісімнадцятирічний А. Бурдюк написав скаргу до Наркомату робітничо-селянської інспекції, обурений побаченим: тут «ходять сотні голодних людей...». Але разом з тим, він вважав (настільки щиро, важко судити), що це «робота контрреволюційної організації». Знову ж таки, важко утриматися, щоб не навести відповідь, на яку спромоглися бахмацькі керівники: у вересні 1932 р. вони доповіли Харкову, що то бродять голодні «члени сімей розкур- кулених господарств та спекулянти». Відтак, все в порядку, так і має бути в робітничо-селянській державі.
Керманичі політичних партій, представники ідейних течій українства, лідери, котрі могли б згуртувати народ, очолити його, програвши в ході революції 1917-1921 рр., опинилися у вигнанні, потрапили до в’язниць та концтаборів. Паралельно насадженню колективізації йшов інтенсивний процес згортання українізації. Він супроводжувався масовими арештами національно свідомої інтелігенції. Отже, очолити селян вже не було кому. До речі, про цю головну і визначальну причину невдач масового селянського руху наприкінці 1920 - початку 1930-х рр. значно відвертіше і переконливіше говорять на Заході. Так, виступаючи 18 вересня 2005 р. на «голодному обіді» в Чикаго архієпископ Олександр (Биковець) наголосив: «1933-ій рік прийшов не випадково. Він був наслідком розгрому політичного проводу української нації в 1920-х роках, наслідком трагічного кінця численних повстанських загонів на окупованій большевиками Україні, наслідком убивства Головного Отамана Симона Петлюри в Парижі й полковника Євгена Коновальця в Роттердамі [останнє вбивство відбулося у 1938 р. - Авт.]. За розгромом політичного проводу наступив розгром свідомого заможного селянства шляхом т. зв. розкуркулювання, що почалося в 1928 році. Три роки активно боролося селянство проти цього новітнього кріпацтва, боролося в огні повстань, що їх криваво придушив окупант, щоб залякати все населення України.
1933-ій рік міг наступити тільки після ліквідації інтеліґентсько- го проводу в процесі Спілки Визволення України в 1930-м році та пов’язаного з ним терору над інтеліґенцією. І, нарешті, цей страшний рік настав після розгрому ворогом Духовного проводу нації, що ним була Українська Автокефальна Православна Церква, від якої ГПУ вирвало новітнього пророка духовно-національного визволення, Велетня Духа Митрополита Василя Липківського в 1927-м році, а його достойного наступника Митрополита-аскета Миколая Борецького вже в 1930-м році заслало на Соловки, саму ж Церкву примусило “самоліквідуватися”, тобто перейти на становище напівлеґальної, постійно переслідуваної і гнаної “буржуазної” інституції». Тут перераховані чотири фактори, які в сукупності своїй і за наявності злої та свідомої волі можновладців зумовили катастрофу 1933 р.: розгром політичного проводу, придушення селянського руху кінця 20-х - початку 30-х рр., знищення української інтелігенції і ліквідація УАПЦ. Стосовно ж можливості переростання розрізнених виступів у селянську війну, то сучасний дослідник В. Марочко назвав принаймні три причини, які дають відповідь на питання «чому ж народ не повстав»: по-перше, «селян штучно поділили на бідняків, середняків і куркулів, зіткнули їх між собою на “класовому фронті”»; по-друге, розгортанню повстанського руху завадив голод; по-третє, державний терор був такий потужний, що будь-які спроби виступів негайно придушувалися. Проте в цілому проблема селянського опору ще не знайшла свого наукового розв’язання. Зокрема, недостатньо вивчений повстанський рух на початковому етапі колективізації не дає змоги простежити динаміку й еволюцію протестних акцій селянства.