Станом на жовтень 1931 р. суцільна
колективізація в Україні була завершена. Але показники переможних реляцій
стосувалися в основному степової та лісостепової зон. У прикордонних районах та
на Поліссі вони не виглядали такими райдужними. Більшовики немовби примірялися
до поліського села, з якого боку його краще проковтнути, але не поспішали із
вирішальним стрибком. Така політика може мати кілька пояснень. По-перше, влада не
мала достатніх сил для здійснення суцільної колективізації в усіх округах
одночасно. Наявні кадри були кинуті на райони з потужним зерновим виробництвом.
Тому влада поки що мусила вдовольнитися далеко не блискучими результатами: у
1932 р. було колективізовано близько 50% усіх селянських господарств.
У 1932 р. посіви одноосібників хоча й не на багато, але все ж перевищували обсяги колгоспних посівів.
У залежності від того, в яку регіональну
категорію потрапляв той чи інший район, визначали і його місце у ході
колективізації. Так, Варвинський район входив до складу Лівобережжя, на 10
квітня 1931 р. у ньому було колективізовано 46,8% селянських дворів і він
потрапив до числа відстаючих, бо не дотягнув до 50% з гаком, а Ічнянський район
із зони Полісся за показник 46,9% був відзначений серед кращих.
Жодної привабливості в очах селян і
навіть новоспечених колгоспників праця в колгоспі не мала, бо забезпечити їх
сталим заробітком не
могла. Відтак склалася ситуація, контури якої чітко окреслив В. Кульчицький:
«Держава знайшла сили, щоб загнати селян у артілі, але не спромоглася у перші
роки існування колгоспного ладу нала- годити
системне господарювання. Самих колгоспників стан справ у громадському
господарстві мало турбував. Вони бачили, що їхня праця на колгоспних полях не
компенсується державою. Тому їхні трудові зусилля зосереджувалися на тому, що
вони встигли відвоювати у держави в 1930 р. - присадибній ділянці. Тут вони
працювали з ентузіазмом, присадибна ділянка хоч якоюсь мірою рятувала їх від
голоду».
Владні органи, покликані
здійснювати контроль за виробничим процесом у колгоспному секторі, пробували
розібратися, які ж прибутки одержали колгоспи, але зазначивши, що начебто у
Новобасанівському районі вартість трудодня досягла 1 крб. 60 коп., а в
Прилуцькому - 1 крб. 03 коп., відмовилися від цього наміру через недосконалість
і заплутаність обліку праці. Надзвичайний інтерес щодо організації праці в
колективних господарствах і ширше економічної доцільності їх насадження
становить «Записка ДПУ УСРР про організаційно-господарський стан колгоспів за
матеріалами агентурного вивчення їхньої діяльності за 1931 р.» В ній на 74
сторінках розкривається жахлива ситуація, яка ілюструється численними прикладами,
взятими з усієї УСРР По Чернігівщині - це відомості про колгоспне життя
Бахмацького, Малодівицького, Новгород-Сіверського, Понорницького районів.
Виявляється, що в колгоспі «Червона роща» на
Новгород-Сіверщині вартість трудодня впала з 1 крб. у 1930 р. до 39 коп. у 1931
р.; у колгоспі «Свой труд» (у
документі вказано і село цього ж таки району - Покровка) аналогічні
показники знизилися з 80 до 50 коп. У першому випадку мали місце 3 096
прогулів, у другому - 5 160. У с. Покровка, крім
того, загинуло 75% врожаю на площі 95 га «через несвоєчасний і неякісний
посів». Не менш убивча характеристика і по колгоспу ім. Жовтня Малодівицького
району. Тут звинувачувалося правління, яке «складається із куркульського і антирадянського
елемента». Воно «провадило роботу, спрямовану на розвал господарства
колгоспу». Безпосередньо цим «ворожим елементам» інкримінувалося умисне
розбазарювання кормів, що призвело до виснаження і часткової загибелі худоби,
поганий догляд за сільськогосподарським інвентарем і недбалість при збиранні
врожаю. Ознайомлення з ретельно підготовленим секретним документом переконує,
настільки безнадійною і непривабливою виглядала ідея колгоспного будівництва на
практиці.
Пильні сількори, які, мабуть, були
щиро переконані, що колективізація здійснювалася в інтересах селян, стикаючися
з прямо протилежними фактами, обурювалися:
«В с. Шаповалівці Борзнянського району Конотопської округи в СОЗі “Переможець”
правління цього СОЗу Мажара К., Ященко
Н. та голова сільради Розинка тільки й роблять що пиячать, а наймити в СОЗі
ходять босі та голі, нікому за них турбуватися» . З іншого боку, керівництво
мало тільки один засіб заохочення незаможників - дивитися крізь пальці на грабунки,
мародерство, знущання, які вони чинили на селі. Це був одночасно і спосіб
«кров’ю» прив’язати до себе людей. В одній з книжок В. Шкварчука наведені
огидні й моторошні факти про знущання активістів с. Вовчик Олишівського району.
11 «бідняків» тримали у страху мешканців села не
згірш яких-небудь бандитів. Складається враження, що мордуючи людей, вигадуючи
все нові види катувань, вони зовсім забули про високу мету -
забезпечити заможне життя, а просто задовольняли свої примітивні, ниці бажання.
Хоча газета «Молодой коммунар» і вихваляла їх за «соціалістичні методи роботи»,
але зрештою вовчківських активістів
таки засудили, хоча навряд чи вирок був надто
суворим.
Переглядаючи компартійні документи,
знову й знову натрапляємо на численні факти здирництва. Восени 1932 р.
активісти с. Велика Дівиця (тепер Прилуцького району) «зламали замок до хати»
селянки І. Жадко, в якої було п’ятеро дітей і чоловік-інвалід, забрали 4 мішка
картоплі, 2 пуди пшениці, 2 пуди проса, кобилу . У цій ситуації тотального,
освяченого партійними та державними постановами терору можна тільки дивуватися
мужності селян, які виходили з колгоспів. З офіційного документа видно, що на
осінь 1932 р. у 27 районах Київської області було подано 6 874 подібних заяв, з
них по Ічнянському району - 500, Дмитрівському відповідно 450, Остер- ському -
300, Носівському - 200 '.
Зазнавши поразки у спробах навести
лад у виробничому житті колгоспів, численні уповноважені спільно з сільським
активом заходилися ще з більшим завзяттям виконувати плани хлібозаготівель і
розкуркулювати селян, які не хотіли записуватися до колгоспів або ж чимось
іншим викликали незадоволення у нових господарів села.
Зберігся унікальний документ - лист
селянина с. Крехаїв Остер- ського (тепер Козелецького) району Микити Тавлуя до
«Всеукраїнського старости» Г Петровського від 27 травня 1932 р. Два мотиви
тісно переплітаються у цьому крикові душі доведеного до відчаю чоловіка: «Я
хочу жити, но не можна, умираю з голоду», - так драматично починається лист. Автор описує страждання односельців,
які потерпали від «настоящої голодовки», помирали від голодного тифу. Голод
руйнував сім’ї, традиційну мораль: «... Я не рад жизні, і зараз жінка противна,
а діти страшні вороги, бо коли я сижу день не ївши і в’яжу сітку, а тільки
покурю і зап’ю водою, а тут вештаються діти й плачуть, кажуть, пойди, де-небудь
купиш хліба або картошки - і це все як ножом в серце, нащо я вас на світ
пустив, думаю, і становиться жалко. [...] Іду до базару в Остер (20 км), купляю
мішок картошки і тут міліція забрала. Отут до огню
і підлито смоли, щоб було жарче. Тепер один в одного
крадемо корови, кури, телята і все поріжемо
і поїмо, а тоді разом здихать».
Водночас селянина обурює
безгосподарність колгоспного й районного
начальства, безладдя, марнування результатів тяжкої праці. «Сівби, -
виявляється, у двох місцевих колгоспах, не починали, бо ніхто не йде на роботу, як
голодні, коні в селян дохнуть, нічим догодувать, потому що сіно і продукти од
селян отобрали і картошку погноїли». Висновки М. Тавлуя свідчать про глибоке розуміння
ним ситуації: «Нема кому заглянуть із центра, а може так надо, не знаю, но я смотрю і
віжу, кругом гибель, а не жизнь, коли земля родить, а урожай хтось
должен забрать і звести на свалку,
як картошку».
Дільничний прокурор
Прибилов (у документі ініціали відсутні) двічі
доповідав ВУЦВК з цієї справи. Заперечуючи факт голодувань, він визнавав
наявність тифу і «недостаток» хліба. Упорядники збірника документів
стверджують, що «заперечливі або прикрашені відповіді з місць, поряд з цілком
правдивими, були характерними для того
часу». Хоча прокурор врешті дійшов висновку про невідповідність дійсності
фактів, наведених у листі, але на
долі селянина це ніяк не позначилося - він невдовзі після того, як відправив
листа, помер від голодного тифу1.
Компартійне керівництво вже влітку
1932 р. збагнуло, що мирним шляхом очікуваного врожаю із «зернових фабрик»
України вони не отримають. І причина зовсім не в тому, що республіку спіткав
неврожай чи стихійне лихо: насильницькими методами зігнані в колгоспи хлібороби
нічого не отримували за свою працю, а отже, й працювати не бажали. Простіше
кажучи, запровадження колгоспного ладу зруйнувало аграрний сектор економіки.
Незважаючи на це, Кремль не збирався зменшувати плани хлібозаготівель.
Натомість влада вдалася до звичних драконовських заходів. У сумнозвісній
постанові ЦВК і РНК СРСР від 7
серпня 1932 р. вказувалося (цитуємо мовою оригіналу): «1. Приравнять по своему значению
имущество колхозов и кооперативов (урожай
на полях, общественные запасы, скот,
кооперативные склады и магазины и т. п.) к имуществу государственному и
всемерно усилить охрану этого имущества от расхищения. 2. Применять в качестве
судебной репрессии за хищение (воровство) колхозного и кооперативного имущества
высшую меру социальной защиты - расстрел с конфискацией всего имущества и с
заменой при смягчающих обстоятельствах лишением свободы на срок не ниже 10 лет
с конфискацией всего имущества. 3. Не применять амнистии к преступникам,
осужденным по делам о хищении колхозного и кооперативного имущества»
Скільки людей потерпіло від
впровадження «закону про п’ять колосків» на Чернігівщині ще не з’ясовано, хоча
відомо, що жертвами його досить часто були діти. Мешканка райцентру Ічня М.
Дем’янен- ко пригадувала: «Восени іноді вдавалося зібрати в полі трохи зерна,
яке висипалося з колосків. Це було досить небезпечно, бо поля охоронялися, і за
колоски могли відправити у тюрму, а то й розстріляти. Тому туди посилали малих
дітей, сподіваючись, що вартові їх не чіпатимуть. Мене, наприклад, одного разу
наздогнав об’їждчик на коні і перетягнув пугою так, що я потім цілий тиждень не
могла піднятися з ліжка».
Факти свідчать, що влада як на
місцях, так і центрі добре була обізнана, що розпочався голод, але значно
більше вболівала за виконання плану хлібозаготівель. Заслуговує на увагу точка
зору В. Марочка: «Політичне керівництво УСРР визнало факт голоду в республіці
ще весною 1932 р., але з другої половини 1932 р. почало замовчувати основну
його причину - обсяги і темпи хлібозаготівель, на яких наполягала Москва і які
набули ознак геноциду проти селян» .
Таким чином, наприкінці 1932 р.
боротьба за хліб (у більшовицькому розумінні, звичайно) вступила у вирішальну
фазу. Про справжнє ставлення Москви до проблем України та її керівництва
свідчить лист Й. Сталіна до Л. Кагановича від
11 серпня 1932 р.: «3) Самое главное [Тут
і далі підкреслення в тексті. - Авт.] сейчас Украина. Дела на
Украине из рук вон плохи. Плохо по партийной линии.
Говорят, что в двух областях Украины (кажется, в Киевской и Днепропетровской)
около 50 райкомов высказались против плана
хлебозаготовок, признав его нереальным. В других
райкомах обстоит дело, как утверждают, не лучше. На что это похоже? Это не
партия, а парламент, карикатура на парламент. Вместо того, чтобы руководить районами,
Косиор все время лавировал между
директивами ЦК ВКП и требованиями райкомов и вот - долавировался до ручки.
<...> Плохо по линии советской. Чубарь -
не руководитель. Плохо по линии
ГПУ
Реденсу не
по плечу руководить борьбой с контрреволюцией в такой большой и своеобразной
республике, как Украина.
Если не возьмемся теперь же за выправление положения на Украине, Украину
можем потерять. Имейте в виду, что Пилсудский не дремлет, и его агентура на
Украине во много раз сильнее, чем думает Реденс или Косиор. Имейте также в
виду, что в Украинской компартии (500 тысяч членов, хе-хе) обретается не мало
(да, не мало!) гнилых элементов, сознательных и бессознательных петлюровцев,
наконец - прямых агентов Пилсудского. Как только дела станут хуже, эти элементы
не замедлят открыть фронт внутри (и вне) партии, против партии.
Самое плохое это то, что украинская верхушка не видит этих опасностей».
У геополітичне мислення «батька всіх
народів» ніяк не вписувалася доля мільйонів простих людей, які потерпали від
голоду, хвороб, непосильної праці на колгоспних полях і в таборах, зі страхом
очікували, що скоро буде з’їдена остання картоплина... Він значно більше
переймався продовженням збройної боротьби з Ю. Пілсуд- ським (у якій зазнав
поразки у 1920 р.) зізнавався у недовірі до всієї «петлюрівської» КП(б)У
Заради справедливості, треба
відзначити, що ставлення партійно-радянського керівництва УСРР до проблем села
не було таким цинічно байдужим, як у кремлівського керманича. У листі до В.
Молотова та Й. Сталіна від 10 червня 1932 р., написаному, до речі, у Прилуках,
Голова ВУЦВКу Г Петровський визнав, що побувавши під час посівної кампанії в
Прилуцькому, Лохвицькому, Варвинському, Чор- нухинському, Пирятинському і
Малодівицькому районах (половина з них входять тепер до складу Чернігівської
області), він був вражений побаченим: «Однако мы знали,
что выполнение хлебозаготовок на Украине
будет нелегкое, но то, что я теперь увидел на селе, говорит
за то, что в этом деле сильно
переборщили у нас, перестарались. Я был во
многих селах этих районов и везде видел, что
порядочная часть села охвачена голодом.
Немного, но есть и опухшие от голода,
главным образом бедняки и даже середняки». Адресант визнає
також факт заборони з боку НКШС (Наркомату шляхів сполучення) на поїздки за
хлібом в РСФРР та БСРР Г Петровський просить у московських можновладців
допомоги: «Поэтому я прямо
ставлю перед Вами вопрос - нельзя ли
оказать помощь украинской деревне в размере двух или, в крайнем случае,
полутора миллионов пудов хлеба. Если эту помощь можно оказать, то партия имела
бы за собой не только бедняков, но и всех середняков против наших классовых
врагов и, без сомнения, коллективизация укрепилась бы». Проте
такі прохання, обґрунтовані, до речі, піклуванням про успіх колективізації, а
не долею селян, викликали у Й. Сталіна тільки лють і зайві підозри щодо
українських керівників. Жодних реальних кроків для того, щоб зупинити наступ
голоду на українські села у 1932 р. зроблено не було.
Відтак важко не погодитися з
формулюванням суті головних факторів, котрі зумовили людиноненависницьку
політику Сталіна щодо України. Радянське керівництво збиралося «вичавити»
«максимальну кількість хліба», мотивуючи свої заходи потребою модернізації і
необхідністю забезпечити продовольством населення міст. Інша мета - це
«репресивна чистка усіх сфер суспільства», що мотивувалася «засиллям»
прихованих українських націоналістів та інших ворогів.